Чотири шаблі (збірник). Юрій Яновський
Читать онлайн книгу.
завжди буває, що банальні люди псують папір. І писака лише переказав своїм штампованим словом розмову з художником. Убогим юмором заквітчав він проект художника. Крізь рядки проглядала самовдоволена усмішка писаки. Ну, й хіба він не перл з своєї низької височини? А збаналена думка – є вже банальність?… Друг замислився, прощаючись із своїм витвором. Пропливла дівчина, і сніп, важкий сніп, як урожай, і зникло все в прозорім осіннім повітрі. Хвилини минали, як проходять і минають люди. Ще одна доба закінчилась, коли наблизилась дівчина з синім поглядом. Тепер нарешті надходив час слушний. Друг підвівся і пішов їй назустріч, почуваючи, що він не може мовчати, що він мусить щось значне розповісти. А підійшовши близько і взявши за плечі, з лагідністю сказав, не пам'ятаючи себе:
– Ви вже тепер не потрібні.
Дівчина почервоніла і говорила щось неважливе, беззмістовне. Вчувалась за цим усім туга. Туман розвіявся по сквері ще раз, і з ним пішло все – й синій погляд, такий гарячий зблизька.
Мій друг повернувся додому. Не скидаючи капелюха, він видушив із тюбика синьої фарби і розтер її. Потім почав заповнювати нею полотно.
Тут прийшов я – його друг і почитатель.
– Заходь, – сказав він, розмазуючи фарбу.
І я вислухав його мовчки, слідкуючи за пензлем, яким він підкреслював думки. Стало темно.
– Думав я, йдучи додому. Вже мозок розсипався іскрами від ударів крові. Думка сягала в загірню сторону, та заважало таке місто. Захотів я, щоб ізникло воно – брудне, з вулицями й електрикою, що краде відблиски фарб. Щоб величне місто-велетень повставало на руїнах. Мільйони вікон щоб обступили мене з боків. На хмарах пливли б електричні літери й меркло б під ними кіно «Золотого Воза».
У відчинене вікно кімнати долинуло одне слово – не то його сказав хтось, не то – проспівав жалібною нотою. Мій друг вийшов із кімнати, перервавши розмову. До кімнати входило низьке й тягуче:
– По-одайте!
Я виглянув у сутінь вулиці. Мені журно стало чогось. Я не розумів мого друга раніш. Я розумію його тепер. Це я – той писака, і це я залишив дівчину годинником у чужім вікні. Вона ніколи не наблизиться до мого друга…
(З Берліна він привіз спокійні манери великого міста. Я завжди любитиму його замріяну мудрість і сивину на скронях.)
Листопад обтрушував з дерев листя. Воно падало повз вікон, шелестіло й одсвічувало жовтим. Замовк раптово голос старця, і все дослухалось, ніби до пострілу. А може, його й не було.
Мій друг зайшов до кімнати згодом, і ми сиділи довго мовчки. У відчинене вікно летіли комарі й метелики. Від їхньої присутності наче дзвеніло само повітря.
– Струмок думки від чужої руки мутнішає, і часто легше буває прострелити копійку, ніж цілувати дівчину.
1925
Bесна[99]
Стислість, із якою звичаєм оповідається, повинна мати межі, бо часто її позитивні якості можуть обернутися проти неї самої: схема не здатна передати живу тканину слова. А часто буває, що тканина мови оживає тільки на кінець,
Твір написано в 1949 році й опубліковано в ряді книг та часописів мовою оригіналу та в перекладі російською мовою цього ж року.
Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – Т. 1. – С 331–344.