Море дихає чорним теплом,

      розгортається, мов полотно.

      І три комерсанта сидять за столом

      і порівну ділять сухе вино.

      Туману встояне молоко

      затікає до піджаків.

      І перший збиває своїм кулаком

      хрустких метеликів і жуків.

      Бо в серці в нього пекучі вогні

      палають, невідомо чому,

      і темна хвороба останні дні

      роз’їдає легені йому.

      Він уже знає, які дива

      є в цьому мороці і молоці,

      що значать насправді зелені слова,

      наколоті на його кулаці.

      Все, що він бачив, – нічні міста,

      портові крани і вантажі,

      тривога, яка вночі вироста

      і топчеться тобі по душі.

      Все, що він чув, – старі кораблі,

      друзі, розстріляні впритул,

      жінка, яка в готельній імлі

      розповідає щось про Стамбул.

      Тепер він у цьому тумані сидить,

      і знає все, і йому все одно.

      І другий завжди йому дасть кредит,

      а третій запропонує вино.

      І я хотів би в кінці життя

      купитись на цей солодкий обман,

      перш ніж відчалити без вороття,

      перш ніж пірнути в чортів туман.

      Сидіти й пити своє вино.

      Дивитися смерті в просте лице

      з друзями, котрі все знають давно,

      знають, але не говорять про це.

      Ти довго тримався за наші місця,

      за ці гарячі піски,

      де місяць із синім лицем мерця

      жене табуни тріски.

      Але і ти наважився теж

      відійти назавжди

      з червоних вигорілих побереж

      крізь потаємні ходи.

      Це віра, яка тебе огорта,

      допомогла дійти,

      збираючи в чорних нічних портах

      ватаги таких, як ти.

      І кочегари в липкому диму

      здіймали сяйво заграв,

      вганяючи в солодку пітьму

      громіздкий пароплав.

      Там співи матросів пливуть догори,

      й між ними пісня твоя,

      й піднявши зелені свої прапори,

      лежить ефіопія.

      Там сонце пройма прибережні ліси,

      і світиться океан,

      і спокоєм повняться голоси

      всіх растафаріан.

      Там зблискує неба коштовне хутро

      над тьмяністю теплих тіл,

      там моря вивернуте нутро

      викочується в суходіл.

      І кожному, хто потрапив туди,

      хто, зрештою, не потонув,

      вдосталь буде хліба й води,

      цукру і тютюну.

      Тому що смерть відпускає тих,

      за ким немає боргів,

      хто плив у трюмах залізних своїх

      до ламких берегів.

      Тому що і кров у кожному з нас

      вертається без кінця,

      перекочуючись повсякчас

      через