Пізно увечері впав сніг

      Бинтами бруду на груди.

      Нагноєні рани в ліжку тіснім

      Зализує хворий Юда.

      Солоно-зимовий присмак пустелі,

      Що насада звідусюди,

      І павутинням звисають зі стелі

      Згадки старого Юди:

      Нервові рухи, промови палкі,

      Посмішок впевненість люта —

      В багнетний бій на чолі полків

      Ішов Генерал Юда.

      Валились мури, знищені вщент.

      Повішені висли високо.

      І в місто, залите гарячим дощем,

      Входило чорне військо.

      Біліла сіль, якою кропив.

      Кров – предтечею Суду.

      І люди похапливо падали в пил

      Під ноги Великому Юді.

      Так сталася мрія одвічна твоя,

      Природна, як все, що сталось.

      Та вже непомітно, як у нору змія,

      В тіло вповзала старість…

      Несли на цвинтар хоругви згризлі.

      Плакали важко й нещадно.

      І грався в дитячій порожніми гільзами

      Його маленький нащадок.

      Двадцятого квітня йшов дощ.

      Я важко відчинив нефарбовані двері.

      Клейка бруківка липла до підошов,

      І ми, мов мухи, єдналися з твердю.

      До цього був проміжок часу – довгий і рваний,

      Повільне чекання і порожня кімната,

      Подвір'я холодна переповнена ванна.

      І краплі дощу – темні, мов нафта.

      А потім був автобус, він мчав на південь,

      Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.

      Були сусіди, котрих доводилось терпіти,

      І було якесь дурнувате передчуття потопу.

      І їхав я, нагору закинувши торбу,

      Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,

      І вгризався старим черв'яком автобус

      У важковпале яблуко дощу.

      Зростала депресія – повільно, але значно.

      Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,

      Бо недавнє піднесення звелося нінащо,

      І очі сусідів робились благальними.

      Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно —

      Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.

      Був простір, наповнений вологою ніччю,

      І був дощ, котрий так і не вщух.

      Будда сидів на високій могилі,

      Будда споглядав будяків цвітіння.

      Навколо степи і баби похилі,

      й країна – спорожнена тиха катівня.

      Старий адвентист між мандрованих дяків

      або ж дяків, хоч яка в тім різниця?

      Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,

      що спустять твої мідяки по пивницях.

      Будда відпустив оселедця по плечі,

      читав бароккові євангельські мантри,

      водив за собою зграї малечі,

      в корчмі заливаючи про власні мандри.

      Хоробрий Будда зупиняв ординців,

      лякаючи пеклом, обіцяючи карму,

      і знову з бабами сидів наодинці,

      дивився на степ, мов на згублену карту.

      Похилий Будда забирався в дзвіниці,

      дивився на степ і молився на сонце —

      великий і грішний,