Були дощі.

      Потім їх не стало.

      Відходили важко, немов помирать.

      Зі старого під’їзду крізь розбиті двері

      вийшов рожевий деґенерат.

      Біла льоля.

      На грудях дзвіночок.

      А що треба ще для гарного хлопця?

      Вдень лазив смітниками, а ввечері виходив

      кланятись рожевій маковині сонця.

      Вночі блукав

      глухими степами,

      вперто бився в місячнім промінні,

      ротом мух на льоту відловлював,

      щодня вдосконалюючись у власному вмінні.

      На ранок повертався

      в порожнє місто —

      як завжди, веселий, як завжди, в дусі,

      ніс яскраву квітку будяка

      своїй коханій рожевій бабусі.

      Ось і гаразд,

      Ось і ідилія —

      бабуся й онук, і хвилини пройдені,

      і в тиху кімнату крізь жовті гардини

      сипало сонце свої рожеві промені.

      Замки попсовано, і пси голодні —

      Десь тут повинна бути межа.

      Вмиваєш руки, та в теплі долоні

      Сиплеться жовта іржа.

      Наводиш приціли, та слабне зір.

      І дивишся з-під перуки

      Як падає сніг,

      Як жовкне папір,

      Як пахнуть іржею руки.

      Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,

      притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,

      стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,

      ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі —

      продажу свого ближнього, тож за першої нагоди

      наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали,

      тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен,

      на