Іринко, насправді це все дуже важливо,

      Мені все це чимось нагадує сальто —

      Ти маєш рухи дорослої жінки

      І губи з присмаком асфальту.

      І це, ніби плата за колишні огріхи,

      Коли, розпорошуючи за словом слово,

      Дівчинка лущить волоські горіхи

      І дівчинці, певно, з цього кайфово.

      Проте є шлях – пів доби на Захід

      Потяг мчатиме швидко й прудко,

      Де на Дніпрі жовтаві хінці

      Виловлюють рибу довгими вудками.

      І заманюючи їх під в’язку поверхню,

      Душ рибальських руйнуючи шлюзи,

      Наповнюючи собою нічну акустику,

      Русинки-русалки співають блюзи…

      …Ти не слухаєш мене – ти погано вихована,

      В пів доби різниця між нами.

      Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

      Перший сніг під твоїми ногами.

      Той, котрий тікає по шпалах,

      Між болотяні вогники семафорів,

      Над ким зірок невідомих спалахи,

      Хто твердо впевнений, що не захворів.

      Той, чий шлях – тунельна містика,

      Чия уява – доцільно занедбана,

      Хто втверднув мозолями в долоню міста,

      Хто вмерз камінням в бруківку неба.

      Чиї голі жили вже заросли шкірою,

      Чиє серце здушилося в петлях вен,

      Хто вічно тяжіє під важкою сокирою

      В пошуках найкращої з нічних повем.

      Заквітчаний відчаєм, схильний до прози,

      Тікає звідтіль, де покрите коростою

      Суспільство, хворе на паровози,

      Звужує межі вільного простору.

      Там позаду є тоненькі стіни,

      Котрі окреслюють нервові кімнати,

      Де виснуть шпалери – зелено-гостинні,

      Що під ними так легко завжди засинати.

      Де з блідо-причинноі, лункої стелі,

      Мов мікрофон, під яким – балачка,

      Жовто звисаючи, напружено стежить

      Злим кажаном електрична лампочка.

      Чий дротяний слід уперше ступив

      Там, де чорні степи і панує еклектика,

      Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів

      Месія Ранку, Пані Електрика.

      Що гонить дротами кров свіжу

      В чорні квартали – підступно дужі,

      Вливає відгомін далекого світу

      В обклеєні шпалерами наші душі,

      В наповнені страхом наші сни.

      І ті, що лишились, що є навколо,

      Вже довічно сковані ним,

      Тому навряд чи зродяться на голос.

      Вночі їх наповнюють