Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
ж не потягли? – звів очі Богун.
– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.
– До Нечая.
Михайло презирливо пхикнув.
– Це мене до власного кума?
– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.
Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.
– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…
Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.
– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…
Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.
– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.
– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.
Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові по-молодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.
– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.
– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.
– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!
Нечай очікувань сотника не ошукав.
– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?
– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.
– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку