Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
дитина. Але не батьківським, а скоріше братерським.
Лідка затамувала подих. Тицьнулася носом у тонку краватку, з усіх сил вдихнула запах, який ішов від Зарудного, – аби потім напевно згадати. Аби відтворити цю мить, що так довго тривала, – до найдрібніших деталей.
– Молодець, – сказав депутат Зарудний. – Ну яка ж ти молодець, Лідо.
Ранок дев'ятого червня був сонячним, пташиним, безмежно чарівним. Під формений піджак Лідка вдягла парадну білу блузку; нові туфлі трішечки стискали ногу. Трішечки.
На вологій після нічного дощу лавці сиділа Свєтка з четвертого поверху. Курила довгу цигарку.
– На іспит? Ню-ню… А я кинула цю дурну школу. Біс із нею…
– Лідо, ходім, – сказав батько, який вийшов услід за Лідкою й тепер відмикав машину.
Вона втиснулась у крихітний салон і поклала на коліна букетик дрібних голчастих троянд – подарунок хімічці. Час від часу то одна, то інша колючка проривала папір і діставала до Лідчиних пальців, і тоді Лідка болісно кривилася.
Серце стукотіло десь у горлі.
Дев'яте число. Дев'яте; Славків тато взяв би її на кпини, але вона все одно трішечки боїться.
Трішечки.
…Вона вимучила четвірку.
Хімічка доброзичливо усміхалася: певно, голчасті троянди справили на неї враження. Директорка привітала всіх із закінченням навчального року; в актовій залі репетирували привітання середньої групи, але Лідка не брала участі в програмі.
Її трошки «водило» – як після келиха вина. Паморочилось у голові. Вона шукала Славка, але Славка ніде не було.
Скрізь пахло квітами; біля входу хлопець із середньої групи подарував Лідці букет дзвіночків. Лідка засміялась, подякувала, потім вибралась із ліцею й поквапилась до швидкісного.
Авантюристка, трісочка, що пливе за течією. їй було так радісно і страшно, і так весело, що вона ризикнула й піддалася пориву. Вискочила з вагона в центрі, занурилась у пішохідний квартал, ладна усміхатись і двірникам, і міліціонерам, і консьєржу-охоронцеві…
Утім, ні. Консьєржа-охоронця не було на місці – рідкість. За весь час, що Лідка ходила до Зарудних, таке бувало, може, двічі, не більше.
Вона постояла перед роззявленою пащею порожньої кабінки. Стенула плечима, труснула своїми дзвіночками, навіть, здається, почула дзвін.
І пішла сходами вгору, до знайомих дверей. Що вже там приховувати – до наймиліших дверей…
Двері були прочинені. Такого за час Лідчиних візитів не бувало жодного разу.
Вона подзвонила. Ніхто не вийшов; вона досить довго стояла під дверима, але нічого не дочекалася. Затамувавши подих, відчинила двері ширше і просунула голову всередину.
До неповторного запаху Заруднівської квартири долучався інший, незнайомий і майже невловний. Щоправда, ще й Лідчині дзвіночки пахли вологими луками.
– Славо!
Тиша.
Вона увійшла, чекаючи підступу. Зараз на неї кинеться з-за рогу Славко в гумовій масці, він, дурник, досі вважає, що це смішно…
Вона поблажливо всміхнулась.
– Славо!