Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
просто, – сказав Андрій Ігорович. – Тисячу років людство крутиться, як білка в колесі. Циклу ледве вистачає на те, щоб відновити зруйноване. А коли потенціал для прориву сяк-так нарощується, все починається спочатку. Руйнування, розпад, апокаліпсис… Ми балансуємо на межі, ми не ростемо, але й не опускаємось до первісного стану. Хто поставив Ворота? Той, хто хоче, щоб ми лишалися білкою в колесі, живою й кумедною, і безпечною білкою…
Він сидів на огорожі порожнього вольєра. За його спиною пливли і пливли в небі хмари.
– Лідо, Лідочко, не плач. Я прожив хороше життя, я зрозумів, що…
– Вставай. Вставай. Встава-ай!!!
Темрява. Чиїсь руки, що трясуть за плечі, та так, що недовго проковтнути язика.
– Лідо. Вставай! Почалось! Та вставай же!
Який страшний сон, подумала вона й ущипнула себе за руку. Біль був – тупий, але цілком відчутний.
– Почалось, Лідо… Вдягайся. Скоріш.
Кімната запливла червоним. Важке світло пробивалося крізь нещільно закриті завіси.
– Мамо?!
– Підйом! – гаркнув із передпокою батько. – Ніякого рюмсання, ніяких нюнів! За хвилину виходимо…
Здавалося, він навіть радіє. Здавалося, він став вищим на зріст – через те, що він більше не жалюгідний безробітний, який продав за борги все, що тільки можна, а чоловік, батько родини, готовий боротися за життя маленького, довіреного йому прайду.
Шурхотіння ніг, як у підземному переході. Так здалося Лідці зі сну.
– Відійди від вікна!
Вона встигла помітити. Небо нерівномірно підсвічене червоним. Струмочки людей, що витікали з під'їздів і подвір'їв. Заповнена людьми вулиця.
Страх прийшов тільки тепер. Коли вона побачила це рухливе море голів. Текуче людське море.
– Штаб ЦО, – глухо сказав радіоприймач. – Слухати всім. Небезпека з боку моря. Лінія оборони проходить по вулицях Флотській – Попова – Січневому проспекту. Увага… Напрямок евакуації – північний схід, лінія приміської залізничної гілки. Заборонено використовувати транспортні засоби! За використання автомашин у зоні евакуації – розстріл на місці!
М'яко хитнулася підлога. Задеренчав у шафі посуд, захиталися люстри, з підвіконня загриміла ваза. Яна верескнула.
– Тихо! – прикрикнула мама.
Тимур нерозбірливо бубонів собі під ніс.
Над самим дахом пролетів вертоліт. Від гуркоту на мить заклало вуха.
Плутаючись у ременях, Лідка начепила на спину рюкзачок. Із застібкою на грудях, так, щоб за потреби можна було легко позбутися ноші.
Тимур усе бурмотів і бурмотів; Лідка взяла з вішалки шарф. Батько спіймав її руку:
– Не треба… Перевірте, щоб ні в кого на шиї нічого не було. Тимуре, ти мене чуєш, чи ти вже обі…ся?
Лідка здригнулася. Батько зроду не лаявся, тим більше при дітях.
– Зі мною все гаразд, – сказав Тимур після паузи.
– Тоді ти з мамою. Я з дівчатами. Ходімо.
Клацнули, зачиняючись, двері. І настав пік Лідчиного страху