Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі…
На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих – переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки – і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках…
Лідка підняла голову і глибоко зітхнула.
Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною…
Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги.
Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх – не вберегти…
Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве?
Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт – ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика.
Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися.
Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена.
До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах…
Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу.
– У центр? Сідай.
За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати – «хлопець». У цьому циклі кажуть – «чоловік».
– По крамницях? – хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити.
Лідка похитала головою:
– У гості. До нареченого.
Ось так. Універсальна фраза. А інакше – Лідка чудово знала! – відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…»
Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять – мало кого хвилює.
Погано бути пізньою дитиною.
Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною.