Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
сказала Лідка. – Дякую.
Славко чекав її. Крутив пальцем бобіну старого, давно несправного магнітофона. Батько давно поривався викинути «цей мотлох», але Лідка не давала, хтозна-чому затявшись. Ніби мертвий магнітофон пов'язував її з колишнім життям, яке було, звісно, не мед, але от згадується, як рай; тоді батько бурчав, що, мовляв, припече, шукатимеш, куди ліжечко поставити – от тоді й викинеш, нікуди не подінешся…
Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:
– Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.
Славко підвів очі:
– А звідки в тебе цей папір?
– Знайшла, – Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки – тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров'ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім'я вбивці…
Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.
– Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. Про те, для чого дані людству Ворота.
Лідка мовчала.
– Він казав… що апокаліпсис – не випробування. Що це намордник, надягнений на людство. А Ворота…
У двері застукотіли з новою силою:
– Лідо! Лідо! Відчини!
Славко здригнувся.
– У чому річ? – спитала Лідка недобрим голосом.
– Лідо… – Тимурова дружина Саня досі ще не зазіхала на Лідчину територіальну незалежність. – У твоєї мами вже води відходять, а переймів немає! Тимур на роботі, батько на роботі… Треба машину ловити, чуєш, і везти її швидше, бо це дуже небезпечно, треба швидше…
Лідка тремтячими руками скинула з дверей гачок.
Мама взувала туфлі. Дуже бліда. Зосереджена.
«Апокаліпсис – намордник, поводок, надягнений на людство. Кільце, що не дає нам рости далі, сковує те, що ми звикли називати прогресом. Залишившись живими, ми радісно беремося відтворювати себе – в усіх напрямках… Відбудовувати зруйноване. Відновлювати чисельність популяції. Усі наші сили спрямовані на те, щоб оновитися й вижити в новому катаклізмі. Ми не можемо дозволити собі жодного більш-менш пристойного космічного польоту, хоча технічні напрацювання існують уже багато циклів. Ми майже не користуємося ядерною енергією, хоч експлуатація атомних електростанцій добряче полегшила б нам життя. Але натягається поводок апокаліпсису – і спроби створити ядерну зброю призводять до загибелі цілих країв, цілих регіонів… Навіть звичайні боєприпаси – будучи вміщеними в спецукриття! – під час апокаліпсису само-знищуються в п'ятдесяти випадках зі ста. Апокаліпсис – жорстка умова, обмеження, і нам не дізнатися, хто його встановив. Можливо, ніколи не дізнатися… Але що таке Ворота?
Ворота – це шанс. Це як прощення, ніби заохочення, ніби дорога в життя. І кожен