Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо телевізійні репортажі, що я бачив, могли навести лише на одну думку: на Близькому і Середньому Сході всі люди – ісламські фундаменталісти. Без сумніву, вони існували – і Афганістан, і Палестина, і Ірак, – і теракти – пряме цьому підтвердження. Я згадав кадри, які так часто показували після вересневого теракту в Нью-Йорку: стара палестинська бабця зводить руки догори, прославляючи Аллаха за те, що він наслав таке покарання на ненависних америкосів. А чи справді 11 вересня 2001 року і саме з приводу терактів вони відзняті? Відповіді в мене не було, але я відчував, що не все тут так просто. Принаймні всі мої попередні поверхові, але міцні знання про близькосхідний регіон суперечили тому, що я спостерігав тепер на власні очі.
Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії – портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?
Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі – які, взагалі, скрізь однакові – відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов'язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов'язково має пакунок білосніжних серветок – араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати – радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла – блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку – коли роз'їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди