Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
араби, – це зовсім різні системи! Я легко їх запам'ятав, але не в тому річ – шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.
Для мене Дамаск назавжди залишиться великою таємницею, це місто, сповнене міфів і легенд. І якщо я й хочу куди-небудь повернутися, то лише в Дамаск, у мечеть Омейядів.
Ми пішли туди з Іко вже після того, як приїхав її хлопець, і провели там першу нашу ніч.
На вході гроші беруть лише з іноземців, точніше, з не-мусульман. Це для мусульман – храм, для інших – просто подивитися, то чому б не брати гроші? Іко видали чорну накидку на голову, і ми ввійшли всередину. І начебто потрапили в інший світ – чистий, тихий і світлий. Посеред великого двору – могила Хусейна, племінника Магомета, святе місце для мусульман-шиїтів. Навколо бігають і гучно сміються діти, батьки сидять десь поруч. Ми знімаємо взуття і входимо всередину: мечеть справді дуже велика. Ми просуваємося трохи далі – і тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття – наче ти не на Землі.
(Так мені гарно дихалося і думалося лише в Золотому Храмі сикхів в Амрітсарі. Це вже зовсім інша історія, та я не зміг утриматися від порівняння.)
Посеред мечеті – усипальниця Іоанна Хрестителя, підсвічена зеленим світлом. Виявляється, мусульмани також вважають його святим пророком, тільки називають інакше. Як, до речі, Мойсея і Христа, вони для них Муса та Іса. Такі новини від Іко погано кореспондувалися з моїми уявленнями і про іслам, і про історію релігій: мене цього не навчали в політеху. Закинувши голову догори, я роздивляюся неперевершений орнамент стелі і повільно ступаю по м'яких килимах. На мене ніхто не звертає уваги: люди прийшли в гості до Господа, тому цілком зосереджені на власних відчуттях та думках. Хтось сидить із заплющеними очима, хтось читає Коран і молиться, дехто навіть спить, і сон того чоловіка глибокий і спокійний. Можливо, це єдине місце в світі, де він може спати так спокійно, з абсолютною впевненістю, що ніхто його сон не потривожить… Я заздрю йому, бо в мене такого місця в житті немає. Я заздрю всім мусульманам, які мають змогу приходити сюди і поринати в благодать, точніше, я також хотів би мати таке місце для себе – тихе, спокійне, благодатне, – куди б я міг інколи приходити. Але я його не маю. Чому?
Бальзам на серце – саме таке відчуття переповнювало всю мою сутність. Збентежений побаченим, ні, не побаченим – відчутим, я виходжу з мечеті Омейядів. Розмовляти не хочеться, Іко також мовчить, але, я так розумію, її більше вразила архітектура і велич споруди, ніж атмосфера. Ми виходимо до пам'ятника Салах-ад-Діну і його воїнам, я вдивляюся в їхні обличчя, і – чи мені здається, чи так воно і є – обличчя напрочуд слов'янські, як, зрештою, і зброя, і шоломи. Я ділюся враженнями з Іко, але вона нічого не відповідає, лише сміється і швидко цілує в щоку – публічні прояви почуттів тут не вітаються – мовляв, не мели дурниць. Ну, звісно, вона вивчає історію релігій у Токіо, а я