Жерміналь. Еміль Золя
Читать онлайн книгу.
прислухаючись.
Вона говорила про старшу дочку Левака, дев’ятнадцятилітню дівчину, коханку Захарі, від якого та мала вже двоє дітей; Філомена слабувала на груди і тому не могла працювати під землею й служила за сортувальницю.
– А Філомені що! – відповів Захарі. – Їй сам чорт не брат, спить та й годі! Свинота!.. Нахабство – спати до шостої години!
Він одягнув штани, але нараз наче згадав про щось і відчинив вікно. Селище потроху прокидалося; крізь щілинки віконниць то тут, то там пробивалося світло ламп. Знову спалахнула суперечка: Захарі висунув голову з вікна; він хотів простежити, чи не вийде часом від П’єрронів, що мешкали навпроти, головний штейгер[2] Ворезьких копалень Дансар – люди казали, що він живе з П’єрронихою; а Катріна кричала братові, що П’єррон напередодні почав денне чергування при машині, і тому Дансар ніяк не міг заночувати в його жінки цієї ночі. Холодний вітер вривався в кімнату, але брат з сестрою того не відчували; вони сперечалися вперто, доводячи кожен своє. Аж ось почувся плач. То кричала Естелла в своїй колисці: холод дошкулив їй.
Мае прокинувся й собі. Хто це на нього туману навів? Як це він заспав так, мов якесь ледащо? Він почав лаятися та чортихатися так люто, що діти принишкли. Захарі та Жанлен помалу кінчали вмиватися, і в кожному їхньому русі вже почувалася звичайна втома. Альзіра все лежала нерухомо й нищечком дивилася на них своїми великими очима. Ленора й Анрі спали, міцно обнявшись, і дихали тихенько й рівно, дарма що в кімнаті стояв гамір.
– Катріно, дай-но свічку! – закричав Мае.
Дівчина саме кінчала застібати свою блузу і слухняно винесла свічку батькові в сіни; отже, брати мусили шукати то те, то те з свого вбрання в півтемряві: тільки крізь двері пробивалося світло. Батько схопився з ліжка. Проходячи повз нього, дочка не зупинилась; вона помацки спустилася в грубих вовняних панчохах униз по сходах, у нижній кімнаті засвітила другу свічку й заходилася готувати каву. Сабо всієї родини стояли під буфетом.
– Чи ти, гадино, замовкнеш нарешті! – скрикнув Мае розлютовано; від вереску Естелли йому аж терпець урвався.
Мае був маленький на зріст, як дід Безсмертний, і дуже скидався на того: в нього була така сама здорова голова, синяве, бліде, плескате обличчя й руде, коротко обстрижене волосся. Він замахав над колискою своїми величезними вузлуватими руками, і дитина ще дужче заверещала.
– Та годі-бо, ти ж сам добре знаєш, що вона не замовкне, – сказала жінка Мае, перелазячи на середину ліжка й потягуючись.
Вона теж допіру прокинулась і розсердилася: навіть поспати не дадуть, хіба не можна тихенько вийти з хати? З-під ковдри визирало тільки її довгасте, досить вродливе обличчя; воно ще не зовсім зблякло на свої тридцять дев’ять літ, але злидні та семеро дітей, що їх вона привела, дуже виснажили її. Чоловік одягався, а вона тим часом помалу говорила, втопивши очі в стелю. Ані він, ані вона вже не зважали на малу, що душилася з крику.
– У мене вже ані копійки, а нині тільки понеділок;