Жерміналь. Еміль Золя
Читать онлайн книгу.
вся душа цього голого простору скупчилася в цій геометрично рівній водяній смузі, якою, мов битим шляхом, возили вугілля й залізо.
Етьєнів погляд перебіг з каналу на селище, що розкинулося за пагорком так, що видно було лише його червоні черепичні дахи. Потім він знову глянув на «Воре», де під глинястим схилом підносилися дві величезні гори цегли, – цеглу виробляли й випалювали тут, на місці. За барканом простяглася вітка залізниці, яку провела Компанія, щоб обслуговувати шахту. Мабуть, тепер спустили в шахту останню партію ремонтних робітників, бо навкруги не було видно нікого, лише за барканом кілька робітників підпихали вагон, що з рипом котився по колії. Тепер навкруги не було нічого надзвичайного – ні таємничої пітьми, ні незрозумілого гуркоту, ані вогнів від незнаних зір. Червоне полум’я домен та коксових печей наче поблідло на далекому обрії. Тільки повітряний насос невпинно дихав важко й засапано, мов неситий людожер, а над ним сірою хмаркою вилася пара.
Нараз Етьєн вирішив – він лишиться тут. Може, він згадав зеленкуваті очі Катріни, що глянула на нього, повертаючись до селища. А може, – і то певніше за все, – його захопив подих вітру обурення, що линув з «Воре». Він не знав добре. Тільки непереможно захотілося йому спуститися в шахту, щоб разом з іншими страждати й боротись, і він думав про тих людей, що про них розповідав йому Безсмертний, і про те гладке ненажерливе божество, якому десятки тисяч голодних віддавали своє тіло на поталу, але зроду не бачили його й не знали.
Частина друга
І
Маєток Грегуарів Піолена лежав за два кілометри від Монсу, трохи на схід по дорозі до Жуазеля. Будинок їх був великий, чотирикутний, збудований на початку XIX століття, звичайний, без ніякого стилю. З обширних земель, що були належали за старих часів до Піолени, тепер залишилося лише тридцять гектарів дуже родючого ґрунту. Найбільше славилися сад та город Грегуарів, і над їхню городину й фрукти не було кращих на всю округу. Парку вони не мали, натомість розрісся гайок. Від воріт садиби й до самого ґанку йшла липова тінява алея, метрів із триста завдовжки; це була одна з позначних прикмет цієї голої рівнини, де від Марш’єнна до Боньї можна було полічити всі великі дерева.
Цього ранку Грегуари встали о восьмій годині. Взагалі вони не прокидалися раніш, як о дев’ятій, спали довго і любили поспати; але буря, що лютувала вночі, зіпсувала їм сон і знервувала їх украй. Пан Грегуар пішов негайно подивитися, чи вітер, бува, не наробив якої шкоди в саду, а тим часом пані Грегуар у фланелевому пеньюарі й пантофлях зазирнула до кухні. Це була гладка, присадкувата жінка, і, дарма що їй пішло вже на п’ятдесят дев’ятий рік, на її ситому обличчі, облямованому сріблясто-сивим волоссям, залишився колишній дитячо-здивований вираз.
– Мелані, – промовила вона до куховарки, – тісто вже висходилося, то спечіть-но бабку – панночка встане не раніш, як за півгодини, і матиме її до шоколаду… Ото