Вибачайте, люде добрі,

      Що козацьку славу

      Так навмання розказую,

      Без книжної справи.

      Так дід колись розказував,

      Нехай здоров буде!

      А я за ним. Не знав старий,

      Що письменні люде

      Тії речі прочитають.

      Вибачай, дідусю, —

      Нехай лають; а я поки

      До своїх вернуся

      Та доведу вже до краю,

      Доведу – спочину,

      Та хоч крізь сон подивлюся

      На ту Україну,

      Де ходили гайдамаки

      З святими ножами,

      На ті шляхи, що я міряв

      Малими ногами.

      Погуляли гайдамаки,

      Добре погуляли:

      Трохи не рік шляхетською

      Кров’ю наповали

      Україну, та й замовкли —

      Ножі пощербили.

      Нема Гонти; нема йому

      Хреста, ні могили.

      Буйні вітри розмахали

      Попіл гайдамаки,

      І нікому помолитись,

      Нікому заплакать.

      Один тілько брат назвáний

      Оставсь на всім світі,

      Та й той – почув, що так страшно

      Пекельнії діти

      Його брата замучили,

      Залізняк заплакав

      Вперше зроду; сльози не втер,

      Умер неборака.

      Нудьга його задавила

      На чужому полі,

      В чужу землю положила:

      Така його доля!

      Сумно-сумно гайдамаки

      Залізную силу

      Поховали; насипали

      Високу могилу;

      Заплакали, розійшлися,

      Відкіля взялися.

      Один тілько мій Ярема

      На кий похилився.

      Стояв довго. «Спочинь, батьку,

      На чужому полі,

      Бо на своїм нема місця,

      Нема місця волі…

      Спи, козаче, душа щира!

      Хто-небудь згадає».

      Пішов степом, сіромаха,

      Сльози утирає.

      Довго, довго оглядався,

      Та й не видко стало.

      Одна чорна серед степу

      Могила осталась.

      Посіяли гайдамаки

      В Україні жито,

      Та не вони його жали.

      Що мусим робити?

      Нема правди, не виросла;

      Кривда повиває…

      Розійшлися гайдамаки,

      Куди який знає:

      Хто додому, хто в діброву,

      З ножем у халяві,

      Жидів кінчать. Така й досі

      Осталася слава.

      А тим часом стародавню

      Січ розруйновали:

      Хто на Кубань, хто за Дунай,

      Тілько і остались,

      Що пороги серед степу.

      Ревуть-завивають:

      «Поховали дітей наших,

      І