Нардепка. Василь Врублевський
Читать онлайн книгу.
тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!
І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.
– Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!
Побігла Милоська назад на фабрику – скаржитися.
До директора хотіла, та секретарша не пустила.
Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.
– Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.
Натисла наманік’юреним пальчиком на кнопочку селектора.
– Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?
«Кто ета сказал, чьто нєт?» – озвався динамік голосом коменданта.
– Значіт, єсть мєста?
«Єсть! Пачєму би ім нє бить?»
– Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?
«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався від обурення. – Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєр’ю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»
– Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.
«Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій дєнь у міня канчаєца, но пайду навстрєчу, пасіжу єшьчо, покамєст прійдьот…»
– Ну вот, – посміхнулася секретарша до Милоськи, закінчивши розмову з комендантом. – Нікакіх праблєм! Ти жє жєнщіна, должна дєйствовать умно, діпламатічєскі. Нє митьйом, как гаваріцца, так катанієм. А напралом лєсть нє стоіт. Паняла, мілая?
9
Ох, зрозуміла Милоська, зрозуміла!
Та ліпше, може, було б їй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.
Бо прийшла до коменданта, а він – єхидненько:
– Ну чьто, дірьовня, подмилась уже?
А тоді зачиняє двері, ключа в замку повертає й каже:
– Замужєм, в анкєті запісано, ти. Да?
Милоська мовчки киває.
– Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своїми й масними очицями, немов у лупу, запитує: – Какую комнату хатішь? Харошую, да?
– Якщо можна, – тихо й несміливо одказує Милоська.
– Можна! – сміється комендант. Приязно так сміється, доброзичливо навіть. – Всьо можна! Здєсь всьо в маїх руках. Думаїшь, званка іспугался? Ха-ха! Да мнє проста жалка тіб’я стала, вот і всьо, а єслі б нєт, так і нікто б міня нє заставіл тіб’я пасіліть. Паняла?
– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч ніколи нею в житті не розмовляла. – Всьо я поняла…
– Ета харашо, чьто ти панятлівая, – похвалив комендант. Та й пропонує: – Вінца випьєшь са мной?
Милосьці, правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?
Отож, сказала:
– Можна, якщо німножєчко…
Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже)