Адюльтер. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
коли навчалася на факультеті журналістики. В одній із них професор (чоловік досить цікавий як в аудиторії, так і в ліжку) сказав, що існує п’ять етапів, через які проходить той, у кого беруть інтерв’ю: захист, екзальтація, віра в себе, зізнання й спроба приховати речі.
У своєму житті я відразу перейшла від стану віри в себе в стан зізнання. Я починаю говорити собі речі, які ліпше було б залишити прихованими.
Наприклад, світ зупинився.
Він зупинився не лише для мене, а й для всіх, хто мене оточує. Коли я зустрічаюся з подругами, ми завжди говоримо про ті самі речі й тих самих людей. Такі розмови здаються новими, але в них ми марнуємо час та енергію. Намагаємося переконати себе в тому, що життя триває й що воно цікаве.
Усі намагаються контролювати власні нещастя. Не тільки Жакоб і я, а, мабуть, мій чоловік теж. Тільки він цього не показує.
У небезпечному стані зізнання, у якому я перебуваю, ці речі стають очевидними. Я не почуваюся сама-одна. Мене оточують люди з тими самими проблемами, і всі вдають, ніби життя триває, як і раніше. Як і я. Як і мій сусід. Мабуть, як і мій шеф і як чоловік, що спить зі мною поруч.
Після певного віку ми вдягаємо маску безпеки й упевненості. Із плином часу вона приклеюється до обличчя й більше не зникає. У дитячому віці ми знаємо, що коли плачемо, нам дарують ласку; коли сумуємо, нас утішають. Коли не щастить переконати дорослих своєю усмішкою, ми напевне переконаємо їх своїми сльозами.
Але тепер ми вже не плачемо – хіба лише у ванній, коли ніхто не чує, і не усміхаємося – хіба лише для наших дітей. Ми не показуємо своїх почуттів, бо люди можуть визнати нас вразливими й скористатися цим.
Сон – найкращі ліки.
Я зустрілася з Жакобом у призначений день. Цього разу місце зустрічі обирала я, і ми погодилися зустрітися в чудовому занехаяному Парку живої води, де є ще один поганий ресторан на утриманні міста.
Одного разу я ходила туди обідати з кореспондентом «Файненшл таймс». Ми замовили мартіні, але офіціант приніс нам вермут чинзано.
Цього разу ми не замовляли обід – лише сандвічі. Він міг курити, скільки йому хотілося, і милуватися чудовим краєвидом. Ми могли бачити, хто заходив до ресторану й хто виходив. Я прийшла сповнена рішучості поставити необхідні запитання. Після обміну звичайними формальними запитаннями («Ти ходила в нічний клуб?» – «Піду сьогодні ввечері») я насамперед поцікавилася, чи його не шантажують через порушення ним, скажімо так, подружньої вірності.
Він не здивувався. Тільки запитав: я розмовляю з ним як журналістка чи як подруга.
– Тепер як журналістка.
«Якщо він підтвердить наше припущення, я можу дати слово, що газета його підтримає. Ми не станемо публікувати нічого з того, що торкається особистого життя, але осудимо шантажистів».
– Так, я мав роман із жінкою мого друга, про який тобі, либонь, відомо з огляду на твою роботу. Він сам її заохотив до цього, потім обоє порозумілися в шлюбі. Ти розумієш, про що я тобі кажу?
«Чоловік заохотив свою дружину до адюльтеру? Ні, я нічого