Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
підходить до дверей. Я не тримаю його. Ґеорґ мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.
– Нехай собі спить, – каже Ризенфельд. – Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.
Генрих зупиняється.
– Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Ризенфельдом? – питаю я. – А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Ґеорґ уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.
– Хай мене Бог боронить! – бурмоче Ризенфельд. – Я краще залишусь тут і посплю.
Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси.
– Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу Богові.
Ризенфельд позіхає.
– Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям Бога, як камінцями.
– В тім-то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!
Ризенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Ґеорґові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому – можливо, тоді й він піде. Про Генриха я не турбуюсь: Ризенфельд якось уже спекається його.
Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п’ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.
Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.
Я сердито зиркаю на нього й питаю:
– Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?
Герберт відригує таким перегаром, що в мене виступають сльози на очах.
– Значить, ще не лягали, – вирішую я. – І не соромно вам? Що спричинилось до цього? Жарт, серйозність, іронія чи простий відчай?
– Відзначав дату, – каже Герберт.
Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертове так і проситься для дотепу.
– Киньте жарти! – кажу я.
– Дату, – самовдоволено повторює Герберт, – свого вступу в члени союзу. Довелось пригощати керівників. – Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім з тріумфом випалює: – Союз стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?
Я розумію. Герберт Шерц – колекціонер союзів. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт – союзи. Він уже член більш ніж десяти союзів – не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов’язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: він мріє, щоб після смерті йому влаштували