Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
розноситься по вулиці. Це дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто палити. Тому вони хочуть принаймні понюхати тютюнового диму.
Я йду слідом за колоною до церкви Божої Матері. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат:
«Ходіть до нас, камради! Адольф Гітлер допоможе вам!»
Колона обходить навколо церкви.
Ми сидимо в «Червоному млині». Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок – стільки, як безногий інвалід з сім’єю одержує пенсії за два місяці. Шампанське замовив Ризенфельд.
Він примостився так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.
– Я знав це з самого початку, – каже він, – але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократи не живуть напроти контор надмогильних пам’ятників та ще й у таких будинках!
– Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, – кажу я. – Ви ж повинні знати, що аристократи зараз майже тільки там і живуть. До цього спричинилась інфляція. Палацам настав кінець, пане Ризенфельд. А хто й має палац, то здає його по кімнатах. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські високості живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…
– Годі! – перебиває Ризенфельд. – Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати. Але про фрау Вацек я знав з самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші невдалі спроби обдурити мене.
Він стежить за Лізою, яка танцює з Ґеорґом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери – боюсь, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.
– Зрештою, це не зменшує її принадності, – примирливо заявляє Ризенфельд. – Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу! Ви тільки гляньте, як вона танцює! Ніби… ніби…
– Струнка пантера, – допомагаю я.
Ризенфельд скоса зиркає на мене.
– Ви часом трохи розумієтесь на жінках, – бурмоче він.
– Навчився од вас!
Він п’є за моє здоров’я. Мої слова підлестили йому, хоч він і сам не здогадується про це.
– Я хотів би вас щось спитати, – кажу я. – У мене таке враження, що дома, в Оденвальді, ви спокійний обиватель і зразковий батько. Ви якось показували нам фотографії трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, на стіни якого заради принципу не вжили жодного куска граніту, що я, як невдалий поет, високо ціную; чому ж тоді, ледь виїхавши з дому, ви обертаєтесь на справжнього короля нічних клубів?
– Щоб дома з більшою насолодою бути обивателем і батьком, – не задумуючись, відповідає Ризенфельд.
– Поважна причина. Але чому б завжди не бути ним?
Ризенфельд посміхається.
– Це мій злий дух. Роздвоєність людської