Кінь Перуна. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
вмить дідок став набухати, рости. Ось він уже одного зросту з парубком. Ось – ще більший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а як парубок завеликі були уже лише величезні чоботи і кінець зеленої бороди.
– Ну, як? – задудніло десь на горі, понад лісом. – Страшно?!
– Еге, – мусив визнати Захар, що й справді трохи розгубився.
– Що ти там пищиш?! Голосніше відповідай!
– Страшно!
– Ото ж бо! – прогув задоволено лісовик, і чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дідусь.
– Людям такого ніколи не втнути, – промовив пихато.
– Правда, – погодився Захар, – чудеса нам рідко вдаються.
– Рі-і-дко, – пирхнув лісовик. – Що ти там мелеш? Які такі чудеса ви можете робити? Х-хе… Похвалися… Мо’, посміємося разом? А я за те тобі стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода?
Те, що нечисть знає, куди він зібрався, здивувало парубка, але він і на цей раз виду не подав.
– Добре, – відказав і вийняв з кишені кілька пшеничних зерен. – Знаєш, що це? – показав лісовикові.
Дідок пригледівся, на зуб спробував, пожував трохи.
– Теж мені загадка. Насіння… Але в моєму лісі таке не росте. Хіба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га? – він запитально глянув на парубка. – Чи сам скажеш?
– І скажу, і покажу, – посміхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбі та й витягнув із неї рум’яну паляницю. – Ось дивися, дідусю, що з такої зернини виростає. І можу закластися, що ти такої не вичаруєш.
Лісовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тоді відкусив невеличкий шматок і заходився жувати. Незчувся, як і проковтнув. Відкусив ще… Та й з’їв усю.
– Смачно, – визнав. – І як називається цей плід?
– Паляницею.
– Гм… – лісовик поскубав себе за вуса. – І ти кажеш, що у мене така не виросте?
– Думаю, що ні. Тут твоїх чарів замало буде. Тут наше, людське, вміння потрібне.
– Гм… То спробуймо, – потер долоні дідок. – Я, звісно, не польовик, але теж дещо вмію… Давай насінину.
– Ой, дідусю, – стривожився парубок, уже й не радий зі свого жарту. – Це ж чотири місяці доведеться на урожай чекати. А я не можу стільки… Мені до старця Актинія треба. Йому й так уже більше ста літ…
– Ет, – відмахнувся лісовик, – велика втіха півроку з тобою на пеньку сидіти і на паляницю чекати. Не бійся, у мене вмить виросте. Давай насінину, кажу! – вигукнув нетерпляче.
Нічого робити. Кленучи подумки свій надто довгий язик, парубок став порпатися у кишені свитки. На щастя, знайшов у шві ще одне зернятко.
Дідусь хутко випорпав пальцем ямку, поклав туди насінину, потім видобув десь з-за пазухи невеличку сулійку і капнув з неї, туди ж, кілька крапель. І Захар аж рота роззявив. Упрост на його очах з насінини проклюнувся пагін і став рости, рости…
Парубок тільки очима кліпав.
Часу минуло стільки, що вправний їдець навіть макітру вареників не