Кінь Перуна. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пір’їна…
– От лихо мені з тими загадками, ох-хо-хо… – зітхнув скрушно.
Зітхнув, а перед ним знову дідок з’явився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.
– І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу, а на битому шляху.
– Не сердься, дідусю, – зрадів його появі Захар. – Але задав ти загадку не для мого розуму. Пір’їну залишив, а що робити з нею не сказав.
– Сказав би я тобі, що з нею зробити… – буркнув заспаний лісовик. – Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.
– Дам.
При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.
– Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось.
– Далеко, близько… Кому те відомо? – пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив. – Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?
Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.
– Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пір’їні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальці – знову на людину обернешся. Збагнув?
Парубок аж загикуватися став.
– То я лі-лі-та-татиму? Справді?
– Та літай, що з тобою вдієш…
– Але ж пір’їна лише одна? Як же ж?
– Запасися терпінням. На все свій час.
– А здоров’я…
– Я ж кажу, а ти не чуєш, – тупнув ногою той. – Взяв би гроші, то й мороки б не було. А так – одні лише запитання… Ну, все – набрид! Сказано тобі: йди? От і чимчикуй… Зі своєї стежини однаково не звернеш, а що судилося – знайдеш і впізнаєш.
При цім слові лісовик ступнув у пень, наче у воду, і зник разом з ним. А слідом пропали і береза з діжкою. Непроглядні лісові хащі розступилися, і перед Захаром відкрилася простора галявина. І видно з неї було стрімкі схили і гострі вершини похмурих Горган.
Усе ще розмірковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину і завмер. Просто на нього, повільно краючи могутніми крилами повітря, летів великий беркут. У пазурах тримав здобич.
В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опірену сірим гусячим пером стрілу і вимірив…
Малі птахи падають каменем, але то малі. Беркут лиш розпластав крила на середині змаху і повільно спустився на схил, неподалік від Захара. Так і не випустивши з пазурів сарнятко.
– О-го-го-го! – вигукнув радісно парубок і стрімголов кинувся до своєї здобичі. – Ге-гей!
Утіха його була зрозумілою, бо не кожен мисливець міг похвалитится намистом з орлиних кігтів. Могутній птах літав високо, а нападав блискавично. Окрім того, улюбленою здобиччю беркутів були такі