Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя – ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.

      Вони стояли перед бункером. Елізабет дихала на повні груди. Вона ворушила плечима й повертала голову на всі боки, немов тварина, щойно звільнена з клітки.

      – Ці братські могили під землею! – сказала вона. – Як я їх ненавиджу! У них можна задихнутись. – Вона рвучко відкинула назад волосся. – Краще вже лишатися серед руїн. Над ними хоч є небо.

      Гребер поглянув на неї. Щось дивне й відьомське було в дівчині, котра оце стояла біля голої бетонної брили, над пеклом, звідки вона щойно втекла.

      – Ти додому? – запитав він.

      – Так. А куди ж іще? Тинятися темними вулицями? Цього я мала вдосталь.

      Вони пішли через Карлспляц. Вітер обнюхував їх, немов великий пес.

      – А ти не можеш виїхати звідти? – спитав Гребер. – Незважаючи на все те, що ти розповіла?

      – Куди? Ти знаєш яку-небудь кімнату?

      – Ні.

      – Я також не знаю. Тисячі людей втратили притулок. Куди ж мені переїжджати?

      – Твоя правда. Тепер уже пізно.

      Елізабет зупинилась.

      – Я все одно не пішла б звідти, якби навіть могла. Це було б однаково, що покинути батька напризволяще. Ти це розумієш?

      – Так.

      Вони попростували далі. Раптом Гребер відчув, що з нього досить на сьогодні її розмов. Хай робить, що хоче. Він був дуже стомлений, знервований, і йому здалося, що зараз, саме цієї миті, батьки розшукують його на Гакенштрасе.

      – Мені пора йти, – сказав