Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?
– Хто?
– Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!
Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси й широченний зад, освітлений сонцем. «На Бетхерів смак», – подумав Гребер.
– Гарно, – похвалив він.
– Гарно? – Біндинг був досить-таки розчарований. – Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, у якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?
– Подобається. Тільки ж я в цьому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.
– Справді? Відомий колекціонер?
– Та ні, але знавець Рубенса.
Біндинг був у захваті.
– Я радий, Ернсте! Справді радий! Адже мені самому ніколи навіть не думалось, що я буду колекціонувати твори мистецтва. Ну, а тепер розповідай, як тобі живеться і що ти поробляєш. І чи не можу я тобі стати в пригоді. У кожного ж свої зв’язки. – І він хитро усміхнувся.
Гребер, сам того не бажаючи, був зворушений. Це вперше йому без усякої перестороги запропонували допомогу.
– Ти можеш дещо зробити для мене, – сказав він. – Мої батьки пропали безвісти. Можливо, вони евакуйовані, а може, десь у селі. Як мені їх розшукати? Тут, у місті, їх, очевидно, немає.
Біндинг сів у крісло біля столика для куріння з кованої міді. Його блискучі чоботи нагадували димарі.
– Якщо в місті їх немає, це значно ускладнює справу, – сказав він. – Я спробую дещо розвідати. Для цього потрібно кілька днів. А може, й більше. Усе залежатиме від того, де вони. Тепер тут усе догори ногами, ти ж сам бачиш.
– Так, я це помітив.
Біндинг підвівся і підійшов до шафи. Дістав пляшку та дві чарки.
– Спочатку вип’ємо, Ернсте. Справжній арманьяк. Я його більше люблю, аніж коньяк. За твоє здоров’я!
– За твоє здоров’я, Альфонсе!
Біндинг знову наповнив чарки.
– Ти де зупинився? У рідні?
– У нас нікого з рідні у місті немає. У казармі.
Біндинг поставив чарку на стіл.
– Але ж, Ернсте, це безглуздо! Відпустка в казармі! Це ж узагалі не відпустка. Ти міг би пожити в мене. Тут вистачить місця! Спальня, ванна, все що хочеш, ніякої мороки.
– Хіба ти живеш тут сам?
– Ну звичайно! Ти, може, думаєш, що я одружився? Я ще не настільки з глузду з’їхав. При моєму становищі й так двері від жінок не зачиняються. Можеш мені повірити, Ернсте, вони просто повзають переді мною на колінах.
– Справді?
– На колінах! Ось хоч би вчора. Дама з вищих кіл, руде волосся, чудові груди, вуаль, хутряне пальто. Тут, на цьому килимі, вона ридала ридма і була згодна на все. Хотіла, щоб я допоміг їй визволити чоловіка з концентраційного табору.
Гребер поглянув на нього.
– А тобі це під силу?
Біндинг розсміявся.
– Запроторити туди можу, але визволити – це справа не проста. Я їй, звичайно, цього не сказав. Ну, то як? Переїздиш до мене? Ти ж