Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.
– Я принесу. За хвилину буду.
Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.
Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, – наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:
– Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.
– Чому вам подобається тут бувати? – запитав я.
– Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.
– Ви так вважаєте?
– Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… – Вона нетерпляче махнула рукою. – Щоправда, всі великі готелі – справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.
– А тут видно?
– Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. – Вона розсміялася. – Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.
– Хіба він не росіянин?
– Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року – чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? – Вона засміялася і підвелася. – Мені треба йти.
Якусь мить провагавшись, запропонувала:
– А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?
– Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?
– Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше – нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони – трохи богема.
Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти – що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.
– Поїдемо на таксі? – спитав я перед виходом.
Вона засміялася.
– У готелі «Ройбен» не беруть таксі. Це я ще пам’ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?
– Я цього не знаю.
– Ніколи про це не думали?
– Ні, ніколи, – зізнався я. – Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.
– Тоді на вас чекає ще багато цікавого, – відповіла Наташа Петровна.
Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував