Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
обережніше, триклята стара баберо! – вилаявся я.
– Що?
– Ви поводитеся, як сентиментальна стара баба!
– Це я – стара баба? – обурився Рауль майже нормальним тоном.
– Пан Росс зовсім не те мав на думці, – заспокоював Меліков.
– Та ні, я мав на думці саме те, що сказав!
Рауль провів рукою по очах. Ми дивилися на нього і чекали якогось істеричного зриву.
– Я – баба! – стиха промовив він. У голосі бриніла смертельна образа. – Я – баба!
– Та він такого не казав, – збрехав Меліков. – Він сказав: як баба.
– От тому людей і покидають, – пояснив Рауль і піднявся без нашої допомоги.
Ми без проблем довели його до сходів.
– Кілька годин сну, – заклинав Меліков. – Одна-дві таблетки секоналу і сон для відновлення організму. Потім – чашечку міцної кави. І все здасться значно простішим!
Рауль не відповів.
– От і ми його покинули. Як і весь світ.
– Чого ти морочиш собі голову з цим брутальним нікчемою? – поцікавився я.
– Він наш найкращий мешканець. Знімає двокімнатний номер із ванною.
6
Я безцільно бродив вулицями, боячись повертатися до готелю.
Вночі мені снилися жахіття і я прокидався від власного крику. Вже й раніше час від часу марилося, що мене переслідує поліція. А ще мучив споконвічний кошмар усіх емігрантів: я опиняюся по той бік німецького кордону і потрапляю до лап есесівців. Але ці сни приходили тільки в години відчаю. Я думав: і як це через власну дурість знову примудрився потрапити до їхніх рук? Прокидався з криком на вустах, але усвідомлював, що – в Нью-Йорку, дивився через вікно на залите червоними барвами нічне небо і знову обережно випростовувався: врятований!
Та останній сон був інакший – невиразний, зліплений зі шматків, темний, липкий, як смола, і нескінченний. Там була жінка, розгублена і дуже бліда, вона беззвучно просила про допомогу, якої я не міг їй надати, і вона повільно вгрузала у трясовину зі смоли, болота й загуслої крові; її застиглі очі зі страхом втупилися в мене, беззвучно волаючи про поміч, до чорної вирви її широко відкритого рота підповзала чорна клейка маса; командири, спалахи автоматних черг, різкий голос із саксонським акцентом, уніформи і жахливий запах смерті, гниття та вогню; навстіжень розчахнуті двері печі з яскравими язиками полум’я всередині, людина, яка щойно рухалася, ворушила вже тільки рукою, потім самим лише одним-єдиним пальцем, що повільно скарлючився, і хтось, хто наступив на нього, а потім крик, раптовий, зусібіч, із гулким відлунням…
Я зупинився перед вітриною, але нічого не бачив. Тільки через певний час зрозумів, що стою на П’ятій авеню, перед ювелірним магазином фірми «Ван Кліф і Арпельс». Я легковажно втік із антикварного магазину Льові. Вперше той підвал здався мені тюремною камерою. Я тягнувся до людей, прагнув широких вулиць і опинився на П’ятій авеню.
Невідривно дивився на діадему, що колись належала французькій імператриці Євгенії. Діадему штучно освітлювали, на чорному