Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
написала мені, що ви – не єврей.
– Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, – кинув я роздратовано. – Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?
– Я – американець, – відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. – Я не захищаю нацистів.
Я розсміявся:
– То для вас кожен німець – нацист?
Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.
– Хай там як, кожен німець – це потенційний нацист.
Я знову розсміявся.
– А кожен єврей – це потенційний убивця.
– Що? – адвокат перейшов на пронизливий фальцет.
Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!
– Як і кожен велосипедист, – пояснив я. – Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: «Велосипедисти теж». – «А чому велосипедисти?» – дивувалися перші. «А чому євреї?» Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.
Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.
– Непогано, – зауважив він глибоким голосом. – Такого жарту я ще не чув.
– Жарт старий, – відповів я. – Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.
Адвокат знову посерйознішав:
– У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.
– Я теж.
– Ви можете це довести?
– Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору – інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.
– За винятком шпигунів і провокаторів, – зазначив адвокат сухо.
– У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.
Адвокат почухався під столом.
– Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? – запитав він.
– Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.
Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.
– У вас є тисяча доларів? – спитало широке обличчя.
– Ні, – відповів я різко. – У мене й сотні зараз немає.
Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:
– А як ви збиралися платити?
– Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.
– Ви вже сиділи в такому?
– Так, – відказав я роздратовано. – Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.
Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, – загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось