Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Штефан Цвейґ і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки – записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.
Я повернувся до готелю, він здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Вмостившись у старомодному вестибюлі, вирішив чекати на Мелікова. Спершу не зауважив нікого, аж раптом почув чиїсь приглушені ридання. У кутку, біля підставки з квітами, сиділа жінка. У тьмяному світлі я ледь упізнав Наташу Петровну.
Мабуть, вона теж чекала на Мелікова. Її плач нервував мене. Від алкоголю паморочилося в голові, тому я ще трохи почекав, а потім підійшов до неї:
– Чи можу я вам допомогти?
Вона не відповіла.
– Щось сталося? – запитав я.
Вона похитала головою.
– Чому мало щось статися?
– Ви плачете.
– І тому щось сталося?
Я глянув на неї.
– Але ж має бути якась причина, через яку ви плачете?
– Справді? – зронила вона з несподіваною ноткою ворожості.
Я б залюбки пішов геть, але моя захмеліла голова не дозволила цього зробити.
– Завжди існує якась причина, – сказав я врешті-решт.
– Невже? А хіба не можна плакати просто так? Хіба все завжди повинно мати якусь причину?
Я б не здивувався, якби вона сказала, що тільки для дурних німців на все завжди має бути якась причина. Навіть чекав цих слів.
– А з вами такого не буває? – спитала вона натомість.
– Я припускаю, що таке трапляється.
– Отже, з вами такого не буває?
Я міг би їй пояснити, що, на жаль, причин у мене завжди було аж занадто багато. А гадка про те, що можна плакати просто так, без жодної причини, тільки через світову скорботу чи меланхолійний настрій, вочевидь могла виникнути лише в іншому, ніжнішому столітті.
– Мені не випадало такої нагоди, – відповів я.
– Атож. Чого б то вам плакати.
«Починається, – подумав я. – Білорусія іде в наступ».
– Перепрошую, – пробурмотів і вже хотів помалу втікати. Причіпки заплаканої жінки – це останнє, чого мені зараз хотілося.
– Знаю, – промовила вона гірко. – Війна. Смішно плакати просто так. Але я плачу. Плачу навіть, коли навколо гримлять сотні битв.
Я зупинився.
– Розумію вас. І до чого тут війна? Якщо поріжеш палець, то він не болітиме менше від усвідомлення, що десь вбивають сотні тисяч людей.
«І чого я мелю такі дурниці? – подумав я. – Чого не дам спокій цій істеричці –