Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
люті він відкусив шматок цигарки:
– Розумієте?
– У Німеччині люди дешеві, – відповів я. – У концтаборах підрахували, що єврей, працездатний і молодий, коштує лише тисячу шістсот двадцять марок. За шість марок вдень його, як трудового раба, дають напрокат німецькій індустрії; прохарчувати його концтабору коштує шістдесят пфенігів. Ще десять пфенігів іде на поступове погашення боргу за одяг. Середня тривалість життя – дев’ять місяців. Прибуток становить понад тисячу чотириста марок. Крім того, раціонально утилізують труп: золоті коронки, колишній одяг, цінні речі, гроші, що він їх брав із собою, волосся. Відраховують лише вартість спалення трупа – дві марки. Загалом близько тисячі шестисот двадцяти марок чистого прибутку. Ще треба вирахувати гроші за нічого не вартих жінок і дітей; отруєння газом і кремація коштують приблизно шість марок. Те ж стосується літніх людей, хворих і таке інше. Отже, якщо заокруглити, все одно залишається щонайменше тисяча двісті марок.
Обличчя Льові стало біле мов крейда.
– Це правда?
– Так підрахували. Офіційні німецькі установи. Але ці суми ще можуть трохи коливатися. Людей убити – не проблема. Хоч як це дивно, найважче позбуватися мертвих. Потрібен час, щоб труп згорів. Закопати десятки тисяч тіл теж нелегко, якщо робити це ретельно. Крематоріїв надто мало. І вночі вони теж не завжди можуть добре працювати. Через ворожі літаки. Бідним фашистам важко доводиться. Вони ж просто хотіли миру, більш нічого.
– Що?
– Саме так. Якби увесь світ робив так, як хотів Гітлер, то ніякої війни б не було.
– Дотепник, – пробурчав Льові. – Дотепник чортів. Шановний, тут не варто дотепами сипати!
Він схилив руду голову.
– І як це все можливо? Ви щось розумієте?
– Ні. Але наказ сам по собі майже завжди безкровний. Саме з цього все й починається. Хто сидить за письмовим столом, той сокири до рук не бере. – Я майже співчутливо глянув на цього приземкуватого чолов’ягу. – Але завжди є люди, котрі виконують накази, особливо в Німеччині.
– Навіть криваві накази?
– Насамперед криваві, оскільки наказ звільняє від відповідальності. Тоді й можна по-справжньому дати волю своїй люті.
Він провів рукою по голові:
– Ви це все пережили?
– Так, – відповів я. – Хотілося, щоб це було не так.
– Але зараз ми стоїмо тут, у магазині на Третій авеню, у мирній післяобідній атмосфері. Як ви це все сприймаєте?
– Не як війну.
– Я не про це. Я про те, що коли таке стається, а люди спостерігають за всім і поводяться так, ніби нічого не сталося.
– Люди так не роблять. Іде війна. Принаймні, для мене – дивна і несправжня. Справжня війна відбувається лише у власній країні. Все решта – несправжнє.
– Але вбивають людей.
– Людська фантазія так далеко не заходить. Вона рахує тільки до одного. Тобто тільки тих, хто поруч.
Задзеленчав дзвоник на вхідних дверях. Жінка у червоній сукні хотіла купити срібний перський келих:
– А чи можна