Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.
Я підняв руки вгору:
– Здаюсь! Сьогодні поганий день для німецьких емігрантів. Краще дай мені горілки, від якої я щойно відмовився.
– Добре. – Меліков прислухався. – А ось і вони.
Сходами хтось спускався. Тепер і я почув неймовірно приємний глибокий жіночий голос. То були пуерториканка і Лягманн. Вона ступала попереду і не звертала уваги, іде він за нею чи ні. Не кульгала, ніщо не видавало, що в неї штучна нога.
– Ідуть по мексиканця, – прошепотів Меліков.
– Бідний Лягманн, – промовив я.
– Бідний? – зреагував Меліков. – Та він просто хоче те, чого не має!
Я засміявся:
– Хіба це не єдине, що назавжди закарбовується у пам’яті?
– Бідний ти тоді, коли більше нічого не хочеш.
– А я вважав, що тоді ти стаєш мудрий.
– Сумніваюся. І взагалі, що це з тобою сьогодні? Тобі треба жінку?
– Ні. Загальна втома після небезпеки, що вже минулася, – вискалився я. – Ти мав би таке ще з молодості знати.
– Нам завжди хотілося посидіти разом. А тебе решта емігрантів зовсім не цікавлять.
– Я не хочу згадувати.
– То річ у цьому?
– І я не хочу опинитися в невидимій тюремній атмосфері емігрантів. Я надто добре її знаю.
– Отже, хочеш стати американцем.
– Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.
– Видатні слова.
– У себе завжди треба вселяти мужність, – мовив я. – Тут ніхто не допоможе.
Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, – ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.
3
З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, – мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, – він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру