Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
грубіяном. А тепер здавалося, що втрутився сам Бог, і доказом цьому був стодоларовий папірець у мене в кишені. Я купив дві орхідеї й надіслав їх Наташі. Вони коштували лише п’ять доларів, хоч на вигляд здавалися дорожчими – це теж було цілком доречно.
У «Браунінґ і Кінґ» я вибрав собі легкий сірий костюм, треба було тільки підігнати штани.
– Приходьте завтра ввечері, – сказав продавець.
– А чи не можна забрати його сьогодні?
– Уже пізно.
– Але він потрібен мені саме сьогодні ввечері, – я не здавався. – Терміново.
Мені не було аж так уже спішно, але раптом запраглося отримати його якнайшвидше. Я вже й забув, коли купував собі новий костюм, до того ж в голову стрельнула дурнувата ідея, що ця обновка символізує завершення моїх емігрантських поневірянь на чужині і відтепер я зможу почати тихе осіле життя звичайного обивателя.
– Спробуйте щось зробити, – попросив я.
– Піду в майстерню, запитаю.
Я стояв між довгих рядів розвішаних строїв і чекав. Здавалося, костюми зусібіч марширують на мене, як армія автоматів, що їм вдалося досягти вершини досконалості, цілком усунувши зі свого шляху людину. Між них прошмигнув продавець, який здався мені пережитком історії.
– Усе добре. Приходьте перед сьомою.
– Дуже вам дякую.
Я вийшов на розпечену сонцем запилюжену вулицю.
Увечері пішов на Третю авеню. Льові-старший саме прикрашав вітрину. Я зупинився перед ним у своєму розкішному костюмі. Він вирячив очі, наче пугач уночі, і махнув свічником, щоб я заходив.
– Прекрасно, – сказав він. – То це перші плоди у ролі фахового шахрая?
– Це лише аванс від людини, якій ви мене самі порекомендували, містере Льові.
Льові всміхнувся.
– Цілий костюм. Tiens.
– Ще й навіть гроші залишилися. Сильверс порекомендував мені «Брукс Бразерс». Я обрав дешевший варіант.
– У вас вигляд справжнього авантюриста.
– Щиро дякую. Це саме про мене.
– Схоже, ви чудово порозумілися, – пробурчав Льові, прикріплюючи до генуезького оксамиту прекрасного, нещодавно пофарбованого ангела вісімнадцятого століття. – Дивно, що ви взагалі завітали до нас, якихось дрібних пінчерів.
Я мовчки дивився на нього. Маленький товстун ревнував, хоч саме він і порекомендував мене Сильверсу.
– Вам би сподобалося більше, якби я його пограбував? – запитав я.
– Є різниця – грабувати його чи лизати йому зад! – Льові поставив на місце французький стілець, у якого оригінальною залишилася тільки половина ніжки.
Мене огорнула тепла хвиля. Давно вже я не відчував чиєїсь безкорисливої симпатії. А замислився я про це не так уже й давно. Світ не без добрих людей: це зауважуєш лише тоді, коли опиняєшся на самому дні, а потім з’являється своєрідна компенсація за всі погані дні твого життя. Дивовижний баланс, що змушує в моменти відчаю повірити навіть у дуже далекого, безликого, автоматичного Бога перед пультом керування.