Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
цинізмом, властивим цьому ремеслу. Щось змінилося? Чи зрадив я мистецтво, переставши малювати погані картини, чи я його зрадив, бо продаю їх? Думки у літнє нью-йоркське надвечір’я, – мовив перегодя і запропонував мені сигару. – Скуштуйте. Це найлегша з усіх гаванських. Вам подобаються сигари?
– Я їх взагалі не розрізняю. Завжди курив те, що траплялося під руку.
– От щасливець!
Я здивовано глянув на нього:
– Це щось новеньке. Не знав, що такому можна заздрити.
– У вас усе ще попереду – вибір, насолода і втома. Наприкінці залишається тільки втома. Що нижчий рівень, з якого починаєш, то довший шлях до втоми.
– Отже, починати слід із варварства?
– Якщо є така можливість.
Раптом я розізлився. Варварства я бачив уже більш ніж досить. Ця естетична салонна концепція тільки дратувала мене – так можна міркувати в мирний час. А ці напарфумлені балачки я слухати не збирався – навіть за вісім доларів на день. Я показав на стопку фотографій.
– Мабуть, підтвердити автентичність цих картин легше, ніж творів епохи Ренесансу, – сказав я. – Між ними пролягло кілька століть. Деґа і Ренуар дожили до Першої світової війни, а Ренуар навіть пережив її.
– Одначе є вже багато підробних картин обох художників.
– Тобто єдина гарантія – це ретельна експертиза?
Сильверс усміхнувся.
– Або це, або чуття. Треба передивитися сотні картин. Знову і знову. Роками. Дивитися, вивчати, порівнювати. І знову передивлятися.
– Безумовно, – відповів я. – Але як так виходить, що багато директорів музеїв надають помилкові експертизи?
– Дехто робить це навмисно. Але їх швидко викривають. А дехто просто помиляється. Чому? Ось тут і видно різницю між директором музею і торговцем. Директор музею купує вряди-годи – але за гроші музею. А торговець купує часто – і завжди за власні кошти. Відчуваєте різницю? Якщо помиляється торговець, він втрачає власні гроші. А якщо помиляється директор музею, з його зарплати не вираховують жодного цента. Його зацікавленість у картині – академічна, торговця – фінансова. Оскільки торговець ризикує більше, то й око в нього гостріше.
Я роздивлявся цього вишукано вбраного чоловіка. Взуття і костюм він мав англійські, сорочку – з шикарного паризького магазину. Доглянутий, з запахом французького одеколону. Я дивився на нього, наче крізь скло; чув його, наче він десь далеко. Здавалося, наче він живе в якомусь темному світі, світі горлорізів та грабіжників, але я був упевнений, що це – світ елегантних і в міру небезпечних негідників. Усе, що він казав, було правда, і водночас правдивого там не було нічого. Усе – нереально викривлене. Сильверс здавався спокійним і цілком упевненим у своїх словах, але мене не покидало відчуття, що будь-якої миті він може перетворитися на безжалісного ділка, який завиграшки піде по трупах. Його світ здавався мені примарним. Він складався з мильних бульбашок милозвучних фраз, наближеності до мистецтва, хоча по-справжньому Сильверс знався тільки на цінах, бо щиро щось люблячи, ти цього не продаватимеш, міркував я.
Сильверс глянув