Цвіли вишні, вкриваючи землю пелюстковим снігом. А дивний смертельно поранений птах одужував так швидко, що навіть квіт вишневий до кінця осипатися не встиг.

      Він наново вчився літати й часто відпочивав у садочку. Тулубом темний, та його крила, на сонці барвисті, кидали тьмяні відблиски на рухливі тіні під деревами.

      От тільки інші птахи почали оминати колись улюблений садочок. Сумно у ньому стало дівчині, так незвично тихо… І хоча квіту було рясно, а рік обіцяв щедрі врожаї, ягоди не зав’язалися.

      Рана на пташиному тілі затяглася, почала заростати темним пір’ям. Птах намагався літати далеко, повертаючись часто перед ніччю, а то й на ранок.

      Але дівчина не переймалася його подорожами, бо сум сповив її країну, а нові ранки приносили погані звістки: займалися нескошені поля, завчасно в’янули квіти, ліси оберталися неприступними фортецями та розбрат оселився у серцях її народу, навіть серед братів і сестер.

      Полонена смутними думками, дівчина гуляла садом, не зводячи очей до синього неба чи ще живого зеленого гілля, наче погляд її земля до себе провиною прикувала.

      Зашелестіли крила, і дівчина озирнулася.

      Врятований нею птах сидів на дереві, гілка обвуглилася під його лапами.

      Дівчина здригнулася, і немов прокинулась, уперше за ці місяці помітивши, як багато таких опіків на деревах у її садочку.

      – Я не бажаю знати, хто ти, – тихо мовила вона, зрозумівши, якій лихій силі необережно допомогла. – Лети з моєї країни і ніколи не вертайся, доки сонце підіймається з-за виднокраю.

      Птах подивився на неї, вивернувши голову. Одним оком глянув, тоді іншим – з бурштиновим пломенем… Барви змінювалися на його крилах, причаровуючи.

      – Я тобі не брехатиму, бо земля ця тебе благословила, тому ти зрозумієш, де брехня, – заговорив він, злітаючи нижче. – Коли у мене поцілили, я падав так довго, неначе цілу вічність, яка й надала мені такої подоби. Бо літати я можу між світами, за тінями