– Річка має відбити наш запах та збити хижака зі сліду, – ледве переводячи дух, вичавив Ігого. – Тепер ми можемо йти хоч пішки. – І вже остаточно отямившись від переляку, додав: – Мені дуже й дуже соромно, що з остраху я втратив усілякий розум – словом, повівся не як розумний кінь, а як звичайнісінький остраханський безмозкий коняка. Ганьба мені, ганьба розумному коневі, що не раз доводив у бою, що не боїться ані шабель, ані списів, ані стріл, а тут… ось на тобі… якась дика тварюка налякала так, що ноги й досі тремтять. Перейду-но я краще на рись.

      Він перейшов на рись, але вже за якусь хвилину чкурнув так, що риссю той біг і не назвеш. Та й не дивно: левиний рев почувся знов, цього разу – з боку лісу.

      – Їх двоє! – аж простогнав Ігого, припускаючи стрімголов уздовж річки.

      У повному мовчанні вони скакали вже не першу хвилину, коли Шаста помітив, що в перегонах вони не одні.

      – Гей, Ігого! – викрикнув він. – Отой, інший кінь, вже зовсім поруч – каменюкою докинеш!

      – Це те-те-те, – крізь тупіт копит кинув Ігого, – це те, що нас врятує! Там та-тарка-ан, а в нього – шабля. Він нас і захистить!

      – Що я чую?! – у відчаї вигукнув Шаста. – Як на мене, краще потрапити до левових пазурів, аніж до лап таркаана. Мене повісять на першому ж дереві, як конокрада.

      Звісно, Шаста хоч і налякався від левиного рику, та все ж левів побоювався менше за таркаанів. І це зрозуміло, бо таркаана він хоч бачив на власні очі, а лева – ні, на відміну від Ігого.

      Ігого лише форкнув у відповідь, але взяв праворуч, далі від таркаана. Кобила ж навпаки стала брати ліворуч, і невдовзі відстань між ними відчутно збільшилася. Аж тут знов почувся левиний рик, спершу праворуч, а потім – ліворуч, і коні мимоволі почали зближатися. Та леви, здається, теж. Більш того, судячи з їхнього рику в темряві, страшні хижаки не тільки стрімко наздоганяли коней, а ще й зганяли їх докупи! Шасту пройняв холодний піт. Раптом хмара зникла, як і не було,