Що впало, те пропало. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
всьому світу.
Але Тіна зберегла таємницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив більше не пускати її до своєї кімнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але здебільшого через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки.
Піт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвір поза розхитаною дошкою в комірчині. Приблизно раз на чотири тижні він діставав п’ятсот доларів і клав у свій рюкзак разом із конвертом із надрукованою адресою. Декілька дюжин таких конвертів він заздалегідь підготував на шкільному комп’ютері в кабінеті комерційної освіти й роздрукував їх одного разу пізно ввечері, після шкільної спортивної олімпіади, коли в кабінеті нікого не було.
Він використовував різні поштові скриньки, щоб відсилати конверти містеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчинністю з майстерністю досвідченого шахрая. Він досі боявся, що мати колись про все дізнається, почне забороняти (можливо, навіть наполегливо), і знову все буде, як раніше. І тепер усе не ідеально, авки-гавки іноді траплялися, але, думав він, напевно, немає таких родин, де б усе було ідеально, хіба тільки на цьому старому каналі «Нік ет Найт».
Тепер вони дивилися й «Нік ет Найт», і «Картун нетворк», і «Ем-Ті-Ві», тому що, леді й джентльмени, кабельне телебачення повернулося!
У травні сталася ще приємна новина: тато влаштувався на півставки в нове агентство нерухомості на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослідник». Що це таке, Піт не знав, та йому було начхати. Тато міг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютері, справа ця приносила трохи грошей, і решта була не важлива.
А важливі були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010-го (коли нарешті було спіймано виконавця так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони здавалися не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.
Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.
Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.
Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій