Римські цифри. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
вдома.
Було саме п’яте березня. Михайликові два місяці тому піщов другий рочок.
Зовсім начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хіба то були проблеми? Найбільша з них – це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подіти свої руки. Він усе тягнув до рота і жував усе підряд, ба, навіть те, що ніколи не жувалося.
Начебто мало вже хоч трішки ж потеплішати…
Репродуктор помовчав, збираючись із духом, і прорік, нарешті, те про що не міг уже змовчати.
Те, що пробачити йому було неможливо…
Він сказав це голосом, яким колись оголошував про початок війни, а зовсім ще нещодавно – про Перемогу. Голосом, що не розмінювався на дрібниці. Голосом, який говорив тільки те, що, окрім нього, ніхто більше озвучити не насмілився б.
Він насмілився.
Репродуктор, ніби аж почорнівши з горя, зібрався таки з духом і сповістив своїм урочисто-печальним голосом останні новини. Кларі здавалося, що вони й насправді будуть останніми.
Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоїти його, – ось і не привчай дитину до рук, – але він ніяк не заспокоювався, бо вона і сама плакала – як ніколи…
Раніше у неї не було причин плакати, тим більше – так…
Коли більше року тому вони з Самуїлом у передноворічний грудневий вечір йшли до пологового будинку і вона час від часу сідала в замети, аби перевести дух, їй було боляче, – але зовсім не так, як зараз… Той грудневий біль мав якийсь сенс, і якби у Клари були сили радіти йому, вона б раділа… А цей, березневий, був дико недолугим і безнадійним. Найгірше за все те, що – зовсім безнадійним. Який же сенс у тому, що немає надії? Надія – це ж і є сенс, адже так?…
Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надія при тому все одно залишалася.
І лише зараз, лише цього лихого дня, який так і не став весняним, надії не було ніякої.
Клара та Михайлик плакали – якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увірвалися з вулиці зимові стогони, що, здавалося, вже стихли до наступної зими.
І голос у репродукторі хотів би заплакати з ними, але йому було не можна. Він не міг дозволити собі цього. Тільки їм…
А бюст у формі генералісимуса, що стояв на шафі, не моргаючи і, мабуть, зовсім не підозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вікно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.
Дивився і не знав, що його вже немає.
III
Самуїлові цілий рік залишався до кінця комсомольського віку, коли він закінчив медінститут.
Він мріяв стати лікарем ще з тих пір, коли не вимагали замальовувати портрети у підручниках. Спочатку просто мріяв, а потім – знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилівський скакун після кровопролитного бою, – і мріяв усе про те ж самісіньке. Сусіди і батьки про його мрії не відали, бо, якщо б і дізналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому теляті вовка з’їсти.
Він,