Римські цифри. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
ствердно похитала головою:
– Верхнє, татку, хоч і село, але зовсім не дрімуче. У всякому разі, я намагаюся на це надіятися, а Сеня мені в цьому допомагає. Усе, що не робиться, – на краще.
– А що не робиться, доню?
– Щоб це зрозуміти, треба спершу щось зробити. Ну, а те, що зроблене, – вже зроблено, – продовжила Клара. – Райцентр, селище міського, зазнач, а не зовсім уже сільського, типу. А я буду адвокатом районної прокуратури.
На обличчі Зіновія промайнув вираз гордості за доньку та частково й за себе.
– Це зовсім інша справа, – зауважив він. – А персоналії тобі уже відомі? Я маю на увазі не підзахисних, а начальство.
– Я дізнавалася (щоби Клара не дізналася?): мій начальник – адвокат району, його звуть Никифор Федорович. А от прізвище, татку, боюся промовити.
– Чому ж так?
– Вивести рідного батька з рівноваги – не тільки безжалісно, але й надто легко, а от увести назад – незміримо складніше. Надіюся лише на твій фронтовий гарт.
Зіновій виколупав з бляшанки червону цукерцу, потім, мабуть, щоби притлумити хвилювання, – й жовту.
– А саме?
– Даремно ти наполягав, – зітхнула Клара. – Ну, гаразд. Гнида – його прізвище. Тільки не «Гнида» a la russ, а одвічно полтавська Гнида.
Вона вимовила «г» по-українськи – як дзвінке «х».
Зіновій відколупнув третю цукерку, зелену.
– Мало там що, – заперечив він, заспокоюючи і Клару, і, здається, себе також. – Прізвище саме по собі зовсім нічого не означає. Я ось – Стольберг, ну і що в мені від сталевої гори? Ти тепер – Блехман, але на бляхаря зовсім не схожа. Або візьми династію Романових. Одне й те ж самісіньке прізвище, а якщо вдуматися, люди всі – зовсім різні, навіть нічого, можна сказати, спільного, особливо між такими, як, наприклад, Олександр ІІ і такий же другий, але Ніколашка.
Клара подивилася на нього чи то з сумнівом, чи то з надією.
– Ти мені все-таки не відповіла, – Зіновій перевів розмову на іншу тему, більш предметну. – Тобі ніколи не хотілося стати не адвокатом, а прокурором?
– Інколи хочеться, – відповіла Клара, майже не замислюючись. – Таке, буває, бере зло на всяку сявоту. Розвелося її… До війни усе-таки їх стільки не було… А тепер, боюся, настає сявотська ера.
– Це в тебе вікове, доню! – розсміявся Зіновій. – Раніше було краще, зараз стало гірше, а буде зовсім поганюче – коли постарієш. Або зовсім ніяк не буде.
– Татку, ну ти ж мене знаєш. Мені завжди добре. Але сявок раніше стільки не було. Особливо зараз їх може розплодитися, як ніколи.
– Ну, сявки та ракли – це явище вічне, – усміхнувшись, кивнув Зіновій. – Ти просто не одразу почала їх помічати. До війни тобі було – всього нічого… Щоправда, зараз і дійсно багато що зміниться, але сявкам привільніше, гадаю, не буде. Ну, хіба що ледь-ледь.
Він знову розсміявся. Клара подумала, також кивнула і продовжила, зовсім не засмучено, не зважаючи на невеселість теми:
– Уже стало, татку, і не ледь-ледь. Обсявили