Римські цифри. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
чи «Верхньодурилівка». Усіх цих «верхніх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марії пережити ці три роки, а головне – найближчі три дні, він не знав. Думав, думав, та нічого на думку не спадало.
Усе, що міг, Володимир Федорович робив. Та що ж він міг?
Особливо, якщо вони вирішать залишитися там на довше.
VII
Самуїл та Володимир Федорович трудилися у їхній і до того великій кімнаті, яка тепер, на жаль, мала стати ще більшою. Марія Ісааківна з Кларою були на кухні.
– Були збори недовгі,
Від Кубані до Волги
Знов ми коней сідлали в похід.
– проспівав Самуїл, закінчивши перев’язувати чергову пачку книжок. Найважчі з них – довідник практикуючого лікаря та промови видатних російських адвокатів. Володимир Федорович тим часом пакував речі Михайлика – їх, як не дивно, було найбільше.
– Ваша верхняя Кацапетівка зачекає, нікуди не подінеться, – упевнено сказав Володимир Федорович. – Спішити нікуди, головне – нічого не забути. Все-таки не в «нижнє» якесь збираєтеся, а у «верхнє». Статус зобовязує.
– Згоден, Володимире Федеровичу, дорогий. Моя мама каже: все має бути як годиться.
– Ну, що вони – переживають? Балашівка на місці?
– Дякую, все гаразд. За Балашівку я спокійний. Тато працює на велозаводі малярем. Іда – на миловарній фабриці. Майя уже у п’ятому класі.
– Не переживають, що надовго від’їжджаєте?
Самуїл відповів не одразу – мабуть, тому, що саме взявся за нову пачку з дитячими книжками:
– Гадаю, переживають…
І додав весело:
– Три роки – це зовсім недовго, запевняю вас. Як-небудь і у відпустку до Харкова постараємося вирватися.
«Майже стільки, скільки ми пробули в евакуації, – мовчки заперечив Володимир Федорович. – Три роки тому ще й Михайлика не було…»
– Може, собаку має сенс завести? – спитав він, щоби не заперечувати вголос. – Село є село, аллах його забирай. Хоч і верхнє. Вам би собака на господарстві не завадив. А так вся надія – на вашу Надію, якщо я вірно зрозумів.
Самуїл скрикнув гидливо:
– Собака у хаті?
І одразу ж додав:
– Та хоч і надворі. Я сам буду сторожувати, аби тільки не смерділо псиною.
Михайлик відірвався від гри і смачно повторив нове слово кілька разів, наголошуючи на «с»:
– Псиною! Псиною! Псиною! Псиною!
«Які ви Антошо, слова промовляєте! – напевне сказала б Клара, але і вона, і Марія Ісааківна були на комунальній кухні.
VIII
На травневі свята Михайлик дуже налякав матусю і навіть Володимира Федоровича, якого взагалі-то ніколи не лякав. Коли Клара повернулася, здається, з бібліотеки, Марія Ісааківна зустріла її більш занепокоєною, ніж зазвичай.
– Кларо, дитина щось просить, а я нічого зрозуміти не можу.
– Мамо, – здивувалася Клара, – Мітусик уже досить добре розмовляє. Як можна його не зрозуміти?
– Ну так сама у нього спитай. Бідна дитина, навіть у мене вже сил не вистачає, а йому як же?
Клара