Заїр. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
люди докладають величезних зусиль, щоб нічого не згадувати, щоб не поновлювати могутній магічний потенціал, яким ми володіємо. Бо це порушило б рівновагу наших організованих світів.
– Хай і так, але всі люди наділені такою спроможністю, правда ж?
– Незаперечна правда. Але їм бракує мужності, щоб іти за своїми мріями, придивлятися до прикмет і знаків. Чи не звідси твоя тривога і невдоволеність собою?
– Я не знаю. І я не стверджую, що протягом усього часу почуваюся нещасливою. Я вмію розважатися, кохати тебе, любити свою роботу. Але іноді мене опановує цей глибокий смуток, нерідко змішаний із почуттям провини і страху; він минає тільки для того, щоб потім повернутися, і знову минає. Як і наш Ганс, я ставлю запитання; та позаяк не знаходжу на нього відповіді, то просто забуваю. Я могла б допомагати голодним дітям, створити асоціацію допомоги дельфінам, проповідувати спасіння в ім’я Христа, робити щось таке, що дозволяло б мені відчути себе корисною; але я не хочу.
– А чого тобі раптом забандюрилося податись на війну?
– Бо мені здається, на війні людина перебуває на межі – вона може померти вже завтра. А хто перебуває на межі, той живе зовсім іншим життям.
– Ти хочеш знайти відповідь на запитання Ганса?
– Хочу.
Й ось тепер, сидячи перед так і не відкоркованою пляшкою вина в чудовому номері-люкс готелю «Бристоль», дивлячись на Ейфелеву вежу, яка сяє яскравими вогнями протягом п’ятьох хвилин щоразу, коли годинникова стрілка робить повний оберт, докурюючи останню сигарету й думаючи про те, що люди вітаються зі мною, так ніби нічого й не сталося, я запитую себе: а чи не в той день, коли ми виходили з кінотеатру, усе й почалося? Чи правильно я вчинив, що дозволив їй податися на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, чи мусив виявити твердість і сказати їй, щоб вона забула про свої фантазії, бо вона моя дружина, і я дуже потребую її присутності та підтримки?
Дурниці. Я тоді чудово знав, як і тепер знаю, що я не мав іншої ради, як дозволити їй робити все що заманеться. Якби я сказав їй: «Або я, або твій намір стати воєнним кореспондентом», я відплатив би Естер чорною невдячністю за все, що вона зробила для мене. Хоч я тоді й не був переконаний у доцільності її наміру вирушити на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, я, проте, зрозумів, що їй хотілося відчути смак свободи, пережити сильні емоції. Що в цьому поганого?
Отож я не став її зупиняти – хоч і визнав за потрібне звернути її увагу на те, що вона бере велику позичку в Банку Послуг (хоч, якщо добре поміркувати, яку дурницю я їй тоді сказав!). Протягом двох років Естер спостерігала кілька воєнних конфліктів із дуже близької відстані, міняючи континенти, як міняють рукавички. Щоразу коли вона поверталася, я мав надію, що нарешті вона зупиниться, бо хіба можливо протягом тривалого часу перебувати там, де немає змоги ані пристойно поїсти, ані помитися, ані сходити в кіно або до театру. Я запитував, чи вже знайшла