Заїр. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
скандалу, але ніколи в моїй голові не виникала фраза: «Я хотів би запросити його повечеряти з нами».
Мені немає потреби сушити собі голову над тим, про що запитувати його далі, досить тепер спостерігати за Марі, яка йде на кілька кроків попереду мене, попідруч із Михаїлом, так ніби вона його кохана. Вона не дозволить йому піти, й водночас я себе запитую, навіщо вона допомагає мені в такий спосіб – знаючи, що зустріч із цим молодиком може допомогти мені з’ясувати, де тепер перебуває моя дружина.
Ми прийшли. Михаїл намагається сісти якнайдалі від мене, мабуть, щоб уникнути розмови зі мною під загальний гомін. Веселощі, шампанське, горілка й кав’яр – я дивлюся меню і з жахом розумію, що лише на закуски книгар витратив близько тисячі доларів. Під час загальної розмови Михаїла запитують, якої він думки про сьогоднішній вечір, він відповідає, що вечір йому подобається, його запитують про книжку, й він каже, що вона дуже йому подобається. Потім про нього забувають, і спрямовують усю увагу на мене й запитують, чи я задоволений організацією зустрічі з читачами, чи добре діяла охорона. Моє серце калатає, мов несамовите, але мені вдається зберігати зовнішній спокій, дякувати за досконалий задум сьогоднішньої церемонії та його втілення в життя.
Півгодини розмов, чимало випитих келишків горілки, і я помічаю, що напруженість Михаїла значно пом’якшилася. Він уже не в центрі уваги, йому вже не треба казати нічого, він ще трохи потерпить тут, а тоді непомітно піде. Я знаю, він не збрехав щодо вірменського ресторану, й тепер у мене є слід. Моя дружина досі в Парижі! Я намагаюся бути люб’язним, намагаюся здобути його довіру, початкова напруженість зникає.
Минає година. Михаїл дивиться на годинник, і я розумію, що зараз він піде. Я повинен зробити щось – і негайно. Щоразу, коли я дивлюся на нього, він здається мені все більш незначущим, і я все менше розумію, як могла Естер проміняти мене на чоловіка, що здається таким далеким від дійсності (вона казала мені, ніби він володіє якимись «магічними здібностями»). Хоч мені й нелегко вдавати, ніби я втішаюся розмовою з тим, кого маю всі підстави вважати своїм ворогом, проте я повинен зробити щось.
– Нам хотілося б більше довідатися про нашого читача, – кажу я, звертаючись до людей за столом, за яким негайно запанувала тиша. – Він святкує сьогодні з нами й незабаром піде, а досі майже нічого не розповів нам про своє життя. Чим ви займаєтеся?
Михаїл, хоч і перехилив уже чимало келишків із горілкою, схоже, вмить протверезів.
– Я організовую зустрічі у вірменському ресторані.
– Тобто?
– Розповідаю зі сцени всілякі історії. І заохочую тих, хто мене слухає, також розповідати свої історії.
– Я роблю те саме у своїх книжках.
– Я знаю. Саме це мене й зблизило з…
Зараз він скаже з ким!
– Ви народилися тут? – запитує Марі, уриваючи його на середині фрази («…зблизило з вашою дружиною»).
– Я народився у степах Казахстану.
Казахстан.