Все те незриме світло. Ентоні Дорр
Читать онлайн книгу.
і повертає реостат на місце. Вмикаючи радіо, він майже очікує, що з нього вирветься вогонь. Натомість лунає прокурене бурмотіння саксофона.
Жінка за столом опускає журнал і притискає обидві долоні до щік. Вернер підводиться з-за радіоприймача. На якусь хвилю він не відчуває нічого, окрім тріумфу.
– Він полагодив радіо силою думки! – вигукує жінка. Гер Зідлер накриває мікрофон телефонної слухавки долонею й оглядається. – Він сидів там, мов мишка, й думав, і за півхвилини приймач уже заграв! – Вона змахує своїми блискучими нігтями й заливається дитинним сміхом.
Гер Зідлер кладе слухавку. Жінка проходить через вітальню й опускається на коліна перед радіоприймачем – вона боса, з-під подолу сукні видніються її гладенькі білі литки. Крутить ручку. Спочатку чути шипіння, а тоді – потік веселої музики. З радіо лине сильний, повний звук – Вернер ще такого не чув.
Вона зойкає й знову сміється.
Вернер збирає свої інструменти. Гер Зідлер стоїть напроти приймача і, здається, збирається погладити його по голові.
– Неймовірно! – захоплюється він, садить Вернера за обідній стіл і наказує служниці принести торт.
Той з’являється відразу: чотири кусні на простій білій тарілці. Кожен посипаний цукровою пудрою і прикрашений великою порцією збитих вершків. Вернер роззявляє рота.
Гер Зідлер сміється.
– Вершки заборонені. Я знаю. Але… – він прикладає вказівного пальця до губ, – заборони завжди можна обійти. Пригощайся.
Вернер бере кусень торта. Йому на підборіддя сиплеться цукрова пудра.
В іншій кімнаті жінка крутить ручку, з гучномовця говорять голоси. Якийсь короткий час вона слухає, а тоді плескає в долоні, босоніж сидячи на підлозі. Похмурі обличчя на фотографіях дивляться зі стін.
Вернер з’їдає один кусень торта, тоді ще один, тоді береться за третій. Гер Зідлер споглядає його, трохи схиливши голову, здивований, думаючи про щось.
– Що ти такий зляканий? І розкуйовджений. Наче вдарений струмом. Хто в тебе батько?
Вернер хитає головою.
– Точно. Ти із сиротинцю. Оце я спитав. Бери ще один. І додай на нього ще вершків.
Жінка знову сплескує в долоні. Вернерів шлунок бурчить. Він відчуває на собі погляд чоловіка.
– Багато хто каже, що це, певно, не найкраща посада – тут, на шахтах, – мовить гер Зідлер. – Часто мене питають: хіба вам не хотілося б натомість бути в Берліні? Чи у Франції? Хіба вам не хотілося б бути капітаном на передовій, спостерігати, як просуваються вперед лінії фронту, подалі від усієї цієї… – махає рукою на вікно, – сажі? Але я кажу їм, що живу в самісінькому центрі подій. Я кажу їм, що це звідси надходить паливо, і криця також. Що це – горно країни.
Вернер прокашлюється.
– Ми діємо в інтересах миру. – Це слово в слово те саме речення, яке вони з Ютою почули по «Радіо Німеччини» три дні тому. – В інтересах людства.
Гер Зідлер сміється. Знову Вернера вражає, як багато в нього зубів і які вони дрібні.
– Ти