Все те незриме світло. Ентоні Дорр
Читать онлайн книгу.
питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас є їжа, тьотю? Хто має паливо?
Вона чує, як чоловіки кричать на дружин; чує, що на дорозі попереду вантажівка переїхала дитину. По обіді над ними пролітають три літаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землі, деякі кричать, а інші кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.
Під вечір вони вже на захід від Версалю. П’яти в Марі-Лор кривавлять, панчохи порвані, й щосто кроків вона зашпортується. Коли вона каже, що далі не піде, батько на руках зносить її з дороги, вони піднімаються на пагорб, проходячи маленькі квіточки гірчиці, аж доки незупиняються біля поля за кількасот метрів від невеликого фермерського будинку. Поле стоїть скошене лише наполовину, зжате сіно покинуте, не зібране й не складене в копиці. Так, наче фермер кинув, що робив, і втік.
Замкар дістає з наплічника хлібину й кілька кілець білої ковбаси, і вони тихо вечеряють, а тоді він кладе її ступні собі на коліна. На тлі вкритого хмарами неба на сході йому видно сіру валку машин, затиснутих між країв дороги. Автомобілі сигналять очманіло й пронизливо. Хтось гукає так, наче кличе дитину, що загубилася, й вітер відносить ці викрики геть.
– Щось горить, Papa?
– Нічого не горить.
– Я відчуваю запах диму.
Він знімає її панчохи й оглядає п’яти. Її ступні здаються йому легкими, мов пташки.
– Що це за шум?
– Це коники.
– Уже темно?
– Вечоріє.
– Де ми спатимемо?
– Тут.
– Тут є ліжка?
– Ні, ma chérie.
– Куди ми йдемо, Papa?
– Директор дав мені адресу одного чоловіка, який нам допоможе.
– Де він живе?
– У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.
– А Евре далеко?
– Пішки дійдемо за два роки.
Вона хапає його за зап’ястя.
– Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.
Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:
– А зараз?
– А зараз ми спатимемо.
– Без ліжок?
– Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.
– А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?
– Думаю, що так.
– А що як він не захоче нас прийняти?
– Захоче.
– А що як ні?
– Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.
– Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.
– Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.
Вона не сміється.
– А Сен-Мало далеко?
– Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.
– Скільки в нас їжі, Papa?
– Трохи є. Ти досі голодна?
– Ні, я хочу приберегти харчі.
– Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.
Вона