Судний день. Ярослав Яріш
Читать онлайн книгу.
пристаєте?
Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.
– Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!
Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:
– Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете – паліть.
Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.
– Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, – приказували при цьому кати.
Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.
З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.
– А що я вам казав?
Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душі, однак жовнірство, почувши запах наживи, уже стримати було годі.
Тим часом Воронович зібрав старшин на нараду.
– Місцевий жид розповідав, що з навколишніх сіл повтікало кілька десятків хлопів. Десь у лісі сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побіжать гайдамакам жалітися, то ми їх і накриємо.
Звечоріло, коли шляхта вийшла із села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянській свиті городами промайнула у бік лісу. Звідкілясь взялися шляхтичі в чорних плащах і, мов привиди, полинули за хлопцем.
Селяни, що позбиралися біля лісового багаття на березі глибокого яру, були одягнені хто у що, так само й озброєні. Грілися. Вже світало. Сиділи мовчки, оглядалися, ніби когось чекаючи.
– Ось вони, – нарешті мовив один з них, і кілька селян схопилися з місць. До ватаги наближалося четверо вершників.
– Так, це він, Швачка.
– Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман.
– Пугу, – відповів один із селян.
Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Він зупинив коня перед людьми.
– Чого сидите тут, як сичі понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман
Старший дядько лише руками розвів.
– А хто нас тут шукатиме?
– Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.
Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і роз’їхалися в різні кінці.
– Ну, кажіть, чого кликали?
– Отамане, батьку,