Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах. Петер Енґлунд
Читать онлайн книгу.
«Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» і так далі.) Сама Ельфріда також закричала від радості, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподівалася вихідного, а просто від усієї душі: «Я думаю, що це так чудесно – кричати на честь інших там, де завжди слід дотримувати тиші». У класі в них висіла карта, і всі перемоги німецької армії ретельно відзначали маленькими чорно-біло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школі та в Німеччині в цілому агресивна. Модними були шовіністичні гасла, всі – від дітей до дорослих – налаштовані на перемогу.
Після школи дівчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфріди розлучені. Вона не спілкується зі своїм батьком, її мати працює, у неї – невелика музична школа в Берліні. Тому Ельфріда з братом живуть у бабусі в Шнайдемюлі.
Усі розмови, як і зазвичай, про війну. Хтось бачив на вокзалі ще один потяг з російськими військовополоненими. Раніше вони викликали інтерес «своїми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них ніхто й уваги не звертає. У міру того як німці продовжують наступати, газети наводять нові цифри захоплених у полон, – це нагадує біржовий курс війни, де сьогоднішня позначка – 27 тисяч полонених під Сувалками і 5800 – на захід від Івангорода. (Не кажучи вже про інші, більш практичні ознаки перемоги: газети писали того місяця, що було потрібно 1630 залізничних вагонів для транспортування полонених, захоплених після великої перемоги біля Танненберґа.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незаміжня вчителька середніх років, з твердими переконаннями, круглими щічками і ретельно звитими кучерями, знала відповідь: «Розстріляти їх усіх, та й по всьому». Інші вважали цю ідею жахливою[34].
Дорослі розповідають одне одному історії про війну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловіка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жіночій сукні на велосипеді. Діти згадують історію, що їм прислала їхня мама з Берліна.
Один німецький єфрейтор-резервіст, що був у мирний час професором романських мов у Геттінґені, супроводжував групу французьких військовополонених з Мобежа до Німеччини. Удалині гуркотіли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконанні обов’язків, помітив, що його підлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярів. Лейтенант поскакав у їхній бік, побоюючись, що почнеться бійка. Його втручання зупинило сперечальників. Тоді розлючений єфрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев’язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон’юнктива в ранній провансальській поезії.
Усі розсміялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навіть вдавилася шматочком шоколаду з горіхами. А бабуся запитала у Ельфріди та її брата: «Діти, хіба не стид і сором, що двоє професорів змушені стріляти один в одного? Солдатам потрібно залишити свої гвинтівки і заявити, що вони не хочуть більше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А
У той час з військовополоненими на Східному фронті, як свідчив Алон Рахамімов, поводилися значно краще, ніж у Другу світову війну, коли воюючі сторони були винними в численних злочинах і систематично поганому поводженні із захопленими в полон. У період Першої світової війни ставлення до них було досить гуманним, і близько 90 відсотків полонених змогли повернутися після війни додому. (Найгірше доводилося німецьким і австро-угорським військовополоненим у російських таборах через тиф і брак їжі.)