Дріт. Михайло Нечитайло
Читать онлайн книгу.
завжди вибираємо ту, яка нам прописана. А щодо можливості екстрасенсорного погляду в минуле, то тут і сперечатися ні об чім – минуле писане в Божій книзі, вартує лиш уміти повернутися в перегорнуту сторінку та прочитати.
– Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобі не раджу горнутися до забобонів і мракобісся. Огорнуть пітьмою – заблудишся й серед одної дороги, не кажучи вже про чотири.
По тому й розсталися, змінивши принадність і чарівність балу на невдоволення незгодою одного з одним.
Славко все-таки відвідав екстрасенса.
Практикувала в місті така собі ворожка – матінка Євтихія.
Ще дід покійний, сунучи рід Пулюїв до аристократизму, вивіряв шляхи поступу в матінки Євтихії. Та й батечко Славків бізнес-проекти бігав до неї погоджувати.
Пішов і Славко.
На подвір’ї в матінки гомонів і товпився люд.
«Ого, якби не було в бабери зіркого ока назад і вперед, чи й сунуло б стільки народу по ніщо?» – подумки докоряв Славко Тані, переконуючись у вірно вибраному шляху пошуку зниклого персня.
Черга в’юнилася подвір’ям у трьох десятках осіб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свій аристократизм.
Правдами й неправдами пробився до молодиці, котра в передпокої матінки управляла людським потоком.
– Я – Пулюй! – гордо мовив.
Молодиця зірвалася з місця, метнулася за двері.
– Для мене всі люди рівні, – долинуло грізне Євтихіїне з-за дверей. – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всі в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усі в одній шерензі.
Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.
– Займайте чергу, – порадила.
– Хто тут крайній? – брів Славко вздовж натовпу.
– Я, – важко вичавив зі впалих грудей зів’ялий чоловічок. – Сідай, хлопче, – вказав на травичку на моріжку.
Нічого було робити – присів Славко край людської черги.
Чоловічок тим часом пробухикався й заходився виливати Славкові своє горе, мовби репетирував виступ перед Євтихією.
Лопотів і лопотів про невірну дружину, гірку долю дочки, котру ошукав коханець, про капосних сільських людців, які позбавили нещасного бідаку останнього, що мав – велосипеда.
– Євтихія підкаже, я знайду лісапєта, – займався, жеврів надією.
– А що, вона може? – плюхнувся в словесну річку зів’ялого Славко.
– Та це найпростіше, що вона може, – прицмокнув чоловічок. – На злодія вказати – це для неї, як нам прим’яти цю траву.
– А ви звідки знаєте? – цікавістю проймався Славко.
Чоловічка знову прорвало – з бурхливого потоку його слів випливала жахна й велична водночас картина втратою ним замолоду коханої, яку тоді ще молода Євтихія зуміла віднайти; і, навіть більше того, вказала спосіб, як обскубти з дороги коханої реп’яхів-пройдисвітів, з котрих тій однак олії щастя не вцідити, аби натомість вдарувати себе – її єдине щастя.
– То ви ж недавно