Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
художників про лихоліття, які пережила багатостраждальна Галичина, і заговорився: «Була колись Австрія, ми боролися і чекали зміни. Потім запанувала над нами панська Польща, але ми далі боролися і чекали зміни. Якою страшною була німецька окупація, але й тоді ми боролися і чекали-сьмо зміни. А тепер маємо нашу рідну радянську державу, щоденно боремося за щасливе і радісне життя і – чекаємо зміни…»
Найточніше, проте, висловився з приводу політичних ситуацій у Галичині Станіслав Людкевич на з’їзді композиторів у Києві: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на світі клаптикової імперії; перестраждали польську окупацію і дочекалися золотого вересня; навіть страшну фашистську окупацію витримали – загинув окупант, а тепер до нас прийшла рідна радянська влада – і нема на то ради!»
Жарти жартами, а старі живі класики замовкли, і довго про них ніхто нічого не чував, ото один лише раз сумна громада пирснула сміхом на похороні Іларіона Свєнціцького, коли Іван Севера закінчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу (мав сказати – Іларіоне Семеновичу), земля тобі пером». От в’їлося людям у пам’ять ім’я тирана!.. Сміх пирснув і раптом стих – не тільки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби він допустився подібного ляпу кілька років тому!
Старі класики прийшли до нас – і то частково – лише тоді, коли більшості з них не стало. Невтомний критик і літературознавець Микола Ільницький поволі, але методично повертав нам неповторного прозаїка-новатора Михайла Яцкова; зі скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже після його смерті; лекції із староболгарської літератури ми встигли ще дослухати у професора Свєнціцького: він у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливі, що могли бачити і слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсової роботи «Фольклорна основа „Тіней забутих предків“», матеріал для якої я зібрав ще до служби в армії під час пам’ятної подорожі по горах з Дмитром Павличком, та старий академік, як мені здавалося, був уже ніби відсутній, незабаром він і помер; а кантату «Кавказ» Станіслава Людкевича мені довелося вперше чути аж на 90-літньому ювілеї автора.
Думаю собі тепер, у своєму поважному віці, зі скрухою: ми найщасливіше покоління, бо нам судилося дожити до незалежності України, і водночас найбільш обкрадене інтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нині відкрився світ, ми проникаємо в нього і паленіємо від сорому за свою німоту, встилаємося своєї непрофесійності, недорікуватості в дискусіях; вінніпезький професор Мирослав Шкандрій, який мені в сини годиться, переходить у бесіді з мови на мову так легко, як я з української на російську, знає їх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру і в гімназіях, і в університетах – і не мали жодної можливості скористатися з її знань, бо комуністична система найбільше боялася національного інтелекту і якщо вже й не знищувала фізично його носіїв,