Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
розмова, і всі мої упередження відразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного і щирого друга. Він розпитав, коли я почав писати, якими темами цікавлюся, сказав, між іншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помітив, моя хлоп’яча скромність йому сподобалася. Він у моїй присутності прочитав оповідання і сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесіть мені щось нове. І передрукуйте на машинці, будь ласка».
Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, – та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.
Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «геніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».
Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля і мене – єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива, і радів нею так, як добрий хлібороб густими сходами пшениці.
На посаді завідувача відділу прози Тютюнник працював недовго: після виходу в світ першої книги роману «Вир» він застряг у своїй Кам’янці-Бузькій – писав другу книгу. Я працював у Щирці, та до Львова приїжджав щотижня і часто з Тютюнником зустрічався. Якось я запитав його, звідки він черпає таку дзвінку мову. «Від бабусі Орисі, моєї тещі з Шилівки, – відказав Григорій Михайлович. – Я приїжджаю до неї, викликаю на розмови, а часом і спровокую сварку з сусідкою. Такої лексики і в Грінченка не знайдете».
Про смерть Григорія Тютюнника я дізнався, перебуваючи у відрядженні