Сім днів і вузол смерті. Сергій Пантюк
Читать онлайн книгу.
тієї кави все і почалося. Дзвінок матері, яка «трохи затримається у подруги», безкінечне блукання нічним містом, перший грім на світанку і ще Бог знає що, що триває до сьогоднішнього дня. Хоч і квартиру Орест придбав іншу, й Олюнька через два місяці поїхала «до бабусиного особнячка», а під серцем затерпає при кожному спогаді про неї, навіть, при згадці імені, а коли набирає її телефонний номер, пальці тремтять і вціляють зовсім не у потрібні кнопки…
Орест, завмерши, слухав довгі проспіви у слухавці. Ніхто не озивався. Він ще двічі повторив набір, але знову мовчанка. «Ет, накручу від Олега», – махнув рукою і вийшов із задушливої кабінки. Вінько чекав його, затиснувши під пахвою конкретно напаковану целофанову торбу, від якої вже встигли одірватися ручки. З жартами та приповідками хлопці упхалися до тролейбуса, який, бризнувши в повітря зливою іскор, поплазував у напрямку проспекту Залізняка.
Олег, на прізвисько Мегабайт, був знаним у місті програмістом. Працюючи на декілька поважних фірм, він непогано заробляв, придбав сяке-таке житло. Керівники, для яких Олегів талант приносив чималі прибутки, поблажливо сприймали його сентенцію про те, що коли на комп’ютерний монітор дихати перегаром, він не опромінює організм і не так ятрить очі. Молодий чоловік банально спивався. З тих пір, як дружина його залишила, високої зарплатні вистачало Мегабайтові ледь на два тижні. У вільний час він займався лівими замовленнями, або просто за пляшку дозволяв знайомим пограти у комп’ютерні ігри, в яких почувався, наче риба у воді, а стосовно деяких просто був автором. «Якби я жив у Америці, – полюбляв нагадати друзям, – давно був би мільйонером і мав власний гелікоптер». Проте тут, за жартом Вінька, побачити тверезого Олега, було рівнозначним, що уздріти п’яного папу римського.
Хлопці прошмигнули повз зосередженого над газетою охоронця і вибігли на другий поверх. Комп’ютерний центр був майже порожнім, і лише двері до Олегового кабінету привітно закликали увійти. Мегабайт вицокував на клавіатурі і зовсім не звертав уваги на гостей, що завмерли на порозі, приховавши за стіною напаковану торбу.
– Агов, прокинься! – Вінько гучно тупнув ногою.
– О, земля трісла, – Олег підвів очі, – заходьте. Хоч би пива притягли, бо тут голова цілий день, як діжка. Навіть на обід не ходив, роботою завалили. А вчора, знаєте, трохи жізні дали…
– І що, дуже важко? – поцікавився Орест.
– Не питай!
– То, може, це тебе порятує? – Орест, наче ілюзіоніст, вихопив із прихованої торби літрову пляшку горілки «Отаман».
Миттєво відбулося преображення Олегове. Він, як джин із амфори, виринув із-за монітора, знайшов у шафі три скляні чарочки і розклав їх на вільному столі. Вінько розвантажив торбу, Орест порізав ковбасу і хліб, відкрив банку з маринованими огірками.
– А я вже думав, що сьогоднішній день дурно минеться, – усміхнувся Олег, розкладаючи стільці. Друзі прилаштувалися біля незручного канцелярського стола, і Вінько врешті наповнив чарки.
– Ну, поїхали…
Післячаркову