Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
принаймні, живуть на сухій землі. З гарячою водою. З підключенням до Інтернету.
– Мені тебе зовсім не шкода.
– Якщо тобі доведеться поїхати з нами, то я побачу, як тобі це сподобається. Це як у «Викраденому»[38]. Коли вони продають його в рабство на той човен.
– А як тобі перспектива бути відданим у дім жалюгідного родича, у дідька на рогах, з яким ти навіть не знайомий?
– Ти знаєш, я думав про це, – серйозним голосом сказав Енді, обертаючись на своєму стільці, щоб подивитись на мене. – Принаймні вони тебе не вб’ють, бо ти не є загрозою для їхньої спадщини.
– Ні, звичайно ж, не є загрозою.
– Ти знаєш, що я тобі порадив би?
– Не знаю, а що?
– Я тобі порадив би, – сказав Енді, чухаючи собі ніс загостреним кінчиком олівця, – тяжко працювати, коли тебе віддадуть у твою нову школу в Мериленді. Ти матимеш перевагу – навчатимешся на клас попереду свого віку. Це означає, що ти закінчиш школу в сімнадцять років. Якщо докладеш необхідних зусиль, то через чотири роки, а може, навіть три, матимеш стипендію для навчання в будь-якому закладі.
– Мої оцінки не такі добрі.
– Так, – серйозним голосом підтвердив Енді, – але тільки тому, що ти не хочеш працювати. Проте, гадаю, є всі підстави припустити, що твоя нова школа, хоч де вона буде, не ставитиме перед тобою надто високих вимог.
– Я проситиму Бога, щоб вона їх не ставила.
– Візьми до уваги, що йдеться про державну школу, – сказав Енді. – Мериленд. Жодної неповаги до Мериленду. Я хочу сказати, що там є Лабораторія прикладної фізики й Науковий інститут космічного телескопа при університеті Джонса Гопкінса, не кажучи вже про Центр космічних польотів імені Ґоддарда у Ґрінбелті. Безперечно, цей штат має серйозні зв’язки з НАСА. У кінці початкової школи ти на тестуванні скільки набрав?
– Не пам’ятаю.
– Гаразд, не розповідай мені про це, якщо не хочеш. Я лише хочу сказати, ти зможеш закінчити школу з високими оцінками, коли тобі буде сімнадцять років – а може, навіть шістнадцять, якщо ти працюватимеш тяжко, й тоді ти зможеш вступити до коледжу, коли схочеш.
– Три роки – це чималий час.
– Він чималий для нас. Але в загальній схемі речей зовсім ні. Я маю на увазі, – розважливо сказав Енді, – подивись на цю дурепу Сабіну Інґерсолл або на того ідіота Джеймса Вільєрса. Або хоч би на Форреста, сука, Лонгстріта.
– Ці люди не бідні. Я бачив Вільєрсового батька на обкладинці «The Economist».
– Ні, вони не бідні, але тупі, як диванні валики. Взяти хоч би Сабіну – та вона ледве навчилася ставити одну ногу поперед другої. Якби її родина не мала грошей і їй довелося викручуватися самій, вона могла б стати, навіть не знаю, хіба повією, не більше. Лонгстріт, він би, думаю, забився в якийсь куток і здох із голоду. Як хом’як, що його забули нагодувати.
– Ти пригнічуєш мене.
– Я хочу лише сказати, що ти хлопець розумний. І дорослі люблять тебе.
– Та невже? – з сумнівом запитав я.
– Безперечно, – сказав Енді своїм безвиразним
Пригодницький роман Роберта Льюїса Стівенсона (1886).