Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
ходімо, – сказав він. – Залучу тебе до праці. Мені потрібен помічник, щоб завершити ремонт цього маленького стільця.
– З козлячими ногами?
– Атож, із козлячими ногами. Я маю ще один фартух на вішалці, я знаю, він на тебе великий, але я щойно покрив той стілець оліфою і не хочу, щоб ти зіпсував свій одяг.
Дейв, психіатр, не раз нагадував мені, що йому хотілося б, аби я завів собі якесь хобі, – цими порадами я нехтував, бо хобі, які він пропонував (ракетбол, настільний теніс, боулінг), здавалися мені вкрай непереконливими. Якщо він вважав, що кілька партій, зіграних у настільний теніс, допоможуть мені забути мою маму, то дах у нього, безперечно, поїхав. Але більшість дорослих людей думали так само – про це свідчили порожній записник, подарований мені містером Нойспейлом, моїм викладачем англійської мови; пропозиція місіс Свонсон, щоб я ходив навчатися мистецтва після уроків, обіцянка Енріке водити мене на баскетбол на майданчиках Шостої авеню і навіть спорадичні спроби містера Барбура зацікавити мене навігаційними мапами та сигнальними прапорами.
– Але що тобі подобається робити у вільний час? – запитала мене місіс Свонсон у своєму моторошному тьмяному кабінеті, що пахнув трав’яним чаєм і полином, на письмовому столі громадилися високі стоси журналів «Seventeen» і «Teen People», а в глибині кімнати лунала тлом якась дзвінка азіатська музика.
– Не знаю. Люблю читати. Дивитися кінофільми. Грати в «Добу завоювань 2» або в «Добу завоювань: платинове видання». Не знаю, – знову сказав я, побачивши, що вона на мене дивиться.
– Що ж, усе це добре, Тео, – сказала вона стурбовано. – Але було б чудово, якби ти міг долучитися до якоїсь колективної діяльності. До роботи в команді, до чогось такого, що ти міг би виконувати разом з іншими дітьми. Ти коли-небудь думав про те, щоб зайнятися спортом?
– Ні.
– Я займаюся бойовим мистецтвом, яке називається айкідо. Не знаю, чи ти про нього чув. Це спосіб використовувати рухи супротивника для самозахисту.
Я дивився вбік від неї, на вицвіле від часу зображення Святої Діви Ґвадалупської, що висіло над її головою.
– А як ти дивишся на фотографію, – запитала вона, склавши на столі руки, густо всіяні бірюзовими перснями, – якщо уроки мистецтва тебе не цікавлять? Хоч мушу сказати, місіс Шайнкопф показала мені кілька малюнків, які ти зробив торік, – маю на увазі дахи, водокачки, краєвиди з вікна студії. Ти дуже спостережливий – я знаю ці краєвиди, й ти спіймав справді цікаві лінії, передав енергію, здається, вона назвала їх динамічними, там цікаві плани й кути пожежних сходів. Проте я хочу тобі сказати – байдуже, чим ти займешся, але я хочу, аби ми знайшли спосіб допомогти тобі бути у зв’язку.
– У зв’язку з ким? – запитав я голосом, який прозвучав надто єхидно.
Її вигляд став спантеличеним.
– З іншими людьми! І, – вона показала на вікно, – зі світом, що тебе оточує. Зрозумій, – мовила вона лагідним, гіпнотичним голосом, – я знаю, що між тобою і твоєю матір’ю існував неймові