Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
Вишенька! Але як же вона побачить, якщо не виходить з дому? Під обід із брами виїхала бричка, запряжена гнідком, і покотилася до тракту. На ній сидів тільки фурман.
«Мабуть, за кимось послали Ілька», – подумав Левко. І не помилився. Фурман їздив до Любомля, на станцію, зустрічати потяг, на якому прибув гість Вишнецьких. Надвечір гнідий знову голосно фиркнув біля мосту. Поруч із Ільком сидів чоловік – широкоплечий, кремезний, з лобатою, коротко стриженою головою, з невеликою акуратною каштановою борідкою, у білій сорочці із засуканими до ліктів рукавами та світло-сірій жилетці. Невеличкий і худорлявий Ілько Вовкун поруч зі своїм пасажиром здавався підлітком.
Левко кинувся за бричкою і несподівано для самого себе проскочив у браму маєтку. Навіть нестямився, як це сталося. Озирнувся навколо і заховався у кущах за муром. Намагався не думати про татову погрозу. Може, якось пронесе – нібито ніхто не бачив, як він біг за бричкою. Ну а якщо вже перепаде, то що ж… Якось стерпить. Тільки б Вишеньку побачити! Тільки б хоч упівока на неї глянути!
Тіні від дерев видовжилися, злилися докупи і захопили весь сад. У темряві спалахнули три жовті прямокутники вікон. Левко підкрався до крайнього, став навшпиньки, але дотягнувся тільки маківкою голови до рами. «І навіщо ото такі високі будинки зводити? Тато казав, як стеля нижче, то обігріти хату легше. Але їм тут, мабуть, є чим палити у грубках». Походив у саду, згадав про альтанку, у якій торік сиділи і вигравали музики. Має ж там бути якесь сідало. І справді, в альтанці поруч із лавкою стояв невеликий ослінчик – вочевидь, на нього ставили ноги. Притягнув ослінчика до вікна і боязко зазирнув до кімнати.
Посеред неї – велике ліжко з дерев’яним узголів’ям, на якому вирізьблені два дзьобаті птахи з піднятими крильми. «Ого! – подумав Левко. – Оце так ліжечко! Як ціла наша хата!» На ліжку – Міхал Вишнецький. Кремезний прибулець у білій сорочці та світло-сірій жилетці нагнувся й обмацує його праву ногу, висунуту з-під ковдри, тоді легенько, як ляльку, перевертає пана Міхала на живіт і робить руками паси вздовж його хребта.
«Лікар», – здогадався Левко. Пані Ольга сидить у кріслі з високою спинкою, прикритою білою мереживною серветкою, і спостерігає за маніпуляціями гостя. Вишеньки немає. Вочевидь, вона в іншій кімнаті. Левко зіскочив на землю, обминув друге вікно (воно також зі спальні Міхала й Ольги) і потягнув ослінчика до третього. Але так і не встиг побачити, чи є там Вишенька. Хтось грубо вхопив його за комір новенької сорочки («Тільки б не порвав, бо тато точно вб’є!» – злякався Левко), поставив на землю, щосили струсонув і потягнув у будинок. Це був Данило, сторож Вишнецьких.
– Відпустіть мене! Я ж нічого поганого не зробив! – заскімлив Левко.
– Бо ще не встиг. А якби я тебе не побачив та не зловив, то зробив би. Знаю я вас.
– Та присій’бо! Я й не збирався…
– Не збирався, кажеш? Але чогось же ти попід вікнами швендяв. От зараз і розкажеш чого, – затято стояв на своєму сторож.
Йому, мабуть, дуже кортіло